НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ ДЛЯ ПЕРЕДАЧІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ. LINEAMENTA
06-02-2012
СИНОД ЄПИСКОПІВ
XIII ЗВИЧАЙНА ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ
ЗМІСТ
Передмова
ВСТУП
1. Нагальна потреба нової євангелізації
2. Обов’язок євангелізувати
3. Євангелізація і розпізнання
4. Євангелізація в сучасному світі, починаючи з її викликів
Запитання
ГЛАВА I
ЧАС ДЛЯ «НОВОЇ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ»
5. «Нова євангелізація». Пояснення визначення
6. Сектори нової євангелізації
7. Християни перед лицем цього нового контексту
8. «Нова євангелізація» і духовність
9. Нові способи буття Церквою
10. Перша євангелізація, пастирська турбота та нова євангелізація
Запитання
ГЛАВА II
ПРОГОЛОШЕННЯ ЄВАНГЕЛІЯ ІСУСА ХРИСТА
11. Особиста зустріч та поєднання з Христом як мета передавання віри
12. Церква передає віру, якою живе
13. Слово Боже і передавання віри
14. Педагогіка віри
15. Місцеві Церкви: суб’єкти передавання
16. Аргументація як спосіб проголошення
17. Плоди передавання віри
Запитання
ГЛАВА III
ВТАЄМНИЧЕННЯ У ХРИСТИЯНСЬКИЙ ДОСВІД
18. Християнське втаємничення як процес євангелізації
19. Перше проголошення та потреба нових форм розмови про Бога
20. Втаємничувати у вірі, виховувати до правди
21. Мета «екології людської особи»
22. Євангелізатори і вихователі як свідки
Запитання
ПІДСУМОК
23. П’ятидесятниця, як основа «нової євангелізації»
24. «Нова євангелізація»: бачення Церкви сьогодні і завтра
25. Радість євангелізації
Передмова
«Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку.» (Мт. 28, 19-20). Цими словами Ісус Христос відправив своїх учнів проголошувати Добру Новину всьому світові, перед тим, як він вознісся на Небо і зайняв своє місце праворуч Отця (пор. Еф. 1, 20). Учні складали маленьку групку і їх називали свідками Ісуса з Назарету, його земного життя, його науки, його смерті, та більш за все, його воскресіння (Ді. 1, 22). Хоча ця місія здавалась неможливою, Господь Ісус додав їм відваги, обіцяючи дар Утішителя, якого його Отець зішле в його ім’я (пор. Ів. 14, 26) і який «наведе вас на всю правду» (Ів. 16, 13). Крім того, він запевнив їх у тому, що постійно з ними перебуватиме: «Я з вами аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).
Після П’ятидесятниці, коли вогонь Святого Духа спочив на апостолах (пор. Ді. 2, 3), що зібралися для молитви «разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та його братами» (Ді. 1, 14), мандат Ісуса Христа почав діяти. Через Дар Святого Духа, рясно вилитого Ісусом Христом (пор. Ів. 3, 34), започаткувалася Церква, яка є місійною по своїй природі. Насправді, відразу після отримання помазання Святого Духа, св. Апостол Петро «виступив…підняв свій голос» (Ді. 2, 14) і проголосив спасіння в ім’я Ісуса, якого «Бог зробив Господом і Христом» (Ді. 2, 36). Перемінені даром Духа, учні пішли поширювати «Євангеліє Ісуса Христа, сина Божого» (Мк. 1,1) до відомого тоді світу. Їхнє проголошення досягло Середземномор’я, Європи, Африки і Азії. Ведені Святим Духом, який був даний Отцем і Сином, послідовники апостолів продовжили їхню місію, яка є актуальною аж до кінця віків. Стільки, скільки Церква існуватиме в світі, вона повинна проголошувати Благовість наближення Царства Божого, науку Її вчителя та Господа, але, понад усе, Особу Ісуса Христа.
Слово «Євангеліє», τò εύ αγγέλιον, використовувалось уже з початків існування Церкви. Його часто вживав св. Павло, щоб вказати на повністю нову економію спасіння (пор. 1Сол. 1, 5 далі; Гал. 1, 6-9 далі) та проповідування Євангелія, довіреного йому Богом, яке він виконував «з великою запопадливістю» (1 Сол. 2, 2). Термін «Євангеліє», крім цитат знайдених в св. Марка (Mк. 1, 14-15; 8, 35; 10, 29; 13, 10; 14, 9; 16, 15), часто використовувався Євангелистом Матеєм у значенні «Євангеліє Царства» (9, 35; 24, 14; 26, 13). Св. Павло використовував вираз «євангелізувати» (εύ αγγελίσασθαι, пор. 2 Кор. 10, 16). Цей термін зустрічається також в Діях апостолів (Дії 8, 4, 12, 25, 35, 40) і він пройшов величезний розвиток через усю історію Церкви.
Останнім часом термін «євангелізація» відноситься до кожного аспекту діяльності Церкви. Апостольське Повчання Evangelii nuntiandi, оприлюднене 8 грудня 1975 року, зазначає, що євангелізація включає проповідування, катехизацію, літургію, сакраментальне життя, поширення благочестя та свідчення християнського життя (пор. Evangelii nuntiandi 17, 21, 48 далі). У цьому Апостольському Повчанні Слуга Божий Папа Павло VI викладає результати ІІІ Чергової Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, яка проходила від 27 вересня по 6 жовтня 1974 року для розгляду теми «Євангелізація у сучасному світі». У наступні десятиліття цей документ спричинив очевидний поштовх у євангелізаційній діяльності Церкви, яка, в свою чергу, відбувалась за безпосередньої участі людей (пор. Evangelii nuntiandi 29, 38, 70).
У ширшому контексті євангелізації, особлива увага зосереджена на проголошенні Доброї Новини тим особам і людям, які дотепер не знали Євангелія Ісуса Христа. Ця missio ad gentes охарактеризувала поточну діяльність Церкви, яка включає в себе деякі привілейовані моменти своєї історії, як наприклад, місійні зусилля на Американському континенті, а також в Африці, Азії та Океанії. В Декреті Ad gentes Другий Ватиканський Собор наголосив на тому, що природа Церкви є таки місійною. Згідно з дорученням засновника християнства – Ісуса Христа – християни повинні не лише забезпечити місіонерів, тобто тих, хто проголошує Євангеліє нехристиянам, своїми молитвами та матеріальними ресурсами, але й особисто покликані поширювати Царство Боже у світі відповідно до свого покликання та можливостей. Це завдання має особливу актуальність в сучасній ері глобалізації, коли, з різних причин, багато людей, які ніколи не знали Ісуса Христа, іммігрують до країн з давніми християнськими традиціями і, таким чином, входять у контакт з християнами, які є свідками Господа Воскреслого, постійно присутнього в Церкві, а особливо у своєму Слові і Тайнах.
З моменту свого заснування, більше 45 років тому, Синод Єпископів обговорював тему missio ad gentes на різних синодальних зборах. Таким чином, єпископи розглянули, з одного боку, місійну природу Церкви, а з іншого боку, науку Другого Ватиканського Собору, який у соборному Декреті Ad gentes зазначив, що Синодові Єпископів відповідає місійний характер: «Оскільки обов’язок проголошення Євангеліє у всьому світі падає, насамперед, на плечі єпископів, тому Синод Єпископів, чи «постійна Рада єпископів для усієї Церкви» серед справ, які мають спільний інтерес, в першу чергу повинен дбати про місіонерську діяльність, яка є найважливішим та найсвятішим завданням Церкви» (Ad gentes, 29).
В останні десятиліття чимало було сказано про актуальність нової євангелізації. Беручи до уваги те, що євангелізація є характерною ознакою діяльності Церкви та враховуючи те, що проголошення Євангелія Аd gentes вимагає формування місцевої спільноти і окремих церков у країнах першої євангелізації, то нова євангелізація, в першу чергу, звернена до тих, хто відійшов від Церкви у традиційно християнських країнах. На превеликий жаль, цей феномен присутній навіть у тих країнах, в яких Добра Новина була проголошена кілька сотень років тому, але тепер не було зроблено достатньо для того, щоб навернути у християнську віру окремих осіб, сім’ї та суспільства. Хоча це становище було належним чином розглянуте на Спеціальних Асамблеях Синоду Єпископів континентального та регіонального характеру, які відзначались з нагоди приготування до Ювілею 2000-го року, все ж, ця тема і надалі залишається серйозним викликом для всієї Церкви. З цієї причини, Його Святість Папа Бенедикт XVI, після того, як порадився зі своїми братами в єпископаті, вирішив скликати ХІІІ Чергову Генеральну Асамблею Синоду Єпископів з 7 по 28 жовтня 2012 року для обговорення теми «Нова євангелізація для передавання християнської віри». Далі, продовжуючи роздуми над цією темою, метою, до якої прямуватиме синодальна асамблея буде перевірити теперішню ситуацію окремих Церков і простежити, у сопричасті зі Святішим Отцем Папою Бенедиктом XVI, Єпископом Риму і Пастирем всієї Церкви, нові методи і можливості для передавання Доброї Новини людям у нашому сучасному світі з відновленим ентузіазмом, притаманним святим, які були радісними свідками Господа Ісуса Христа, того, «Хто був і Хто є і Хто приходить» (Од. 4, 8). Ця справа вимагає поводитись подібно до книжника, навченого про Небесне Царство, який зумів передати нове і старе з дорогоцінного скарбу Традиції (пор. Мт. 13, 52).
Цей Lineamentа, складений за участю Звичайної Ради Генерального Секретаріату Синоду Єпископів, є важливим етапом у підготовці до цієї синодальної асамблеї. В кінці кожного розділу є деякі питання, які призначені для того, щоб розвинути обговорення на кожному рівні Церкви. З цією думкою, цей Lineamentа буде відправлена Синодам Єпископів Східних Католицьких Церков sui iuris, Конференціям єпископів, дикастеріям Римської курії та Союзу генеральних настоятелів, з яким Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів підтримує офіційні контакти. Ці органи повинні заохотити до обговорення цього документу на відповідних територіях, які знаходяться під їх компетенцією: єпархіях, територіях пастирської юрисдикції, парафіях, конгрегаціях, асоціаціях, рухах тощо. Ради єпископів, Синоди Єпископів та вищеназвані органи після цього підсумують спостереження і представлять доповідь Генеральному Секретаріату не пізніше 1 листопада 2011 року, у свято Всіх святих. За участю Чергової Ради, ці відповіді будуть уважно проаналізовані та включені в Instrumentum laboris, робочого документу для синодальної асамблеї.
Висловлюючи, в очікуванні, мою вдячність цьому спільному проектові, який представляє собою цінний обмін дарами, проблемами та пастирською опікою, я вручаю кожен аспект ХІІІ Чергової Генеральної асамблеї Синоду Єпископів материнському захисту Благословенної Діви Марії, Зірки Нової Євангелізації. Нехай Церква, через Її заступництво, отримає благодать відновити себе у Святому Дусі, щоб у наш час, з відновленим завзяттям, вона могла виконати заповідь Господа Воскреслого: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15).
Нікола Етеровіч
Титулярний Архиєпископ Цібалу
Генеральний Секретар
Ватикан
2 лютого 2011
Празник Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа
ВСТУП
«Знайшли мене ті, що мене не шукали. Я об’явився тим, що про мене не питали» (Рим.10,20)
1. Нагальна потреба нової євангелізації
Закриваючи засідання Спеціальної Асамблеї Синоду Єпископів для Близького Сходу, Папа Бенедикт ХVI ясно зазначив, що тема нової євангелізації повинна займати чільне місце в планах нашої Церкви. «Часто мова йшла про нагальну потребу нової євангелізації також для Близького Сходу. Йдеться про тему вже досить відому, особливо в країнах давньої християнської традиції. Також нещодавнє створення Папської Ради в справах нової євангелізації має відповісти на цю глибоку потребу. Тому, порадившись з єпископатами цілого світу і проконсультувавшись із Звичайною Радою Генерального Секретаріату Синоду Єпископів, я вирішив присвятити найближче його загальне звичайне згромадження у 2012 році наступній тематиці: «Nova evangelizatio ad christianam fidem tradendam – Нова євангелізація для передавання християнської віри» [1].
Як згадує сам Папа, рішення про присвячення майбутнього загального зібрання Синоду Єпископів темі нової євангелізації належить відчитувати в рамках цілісного плану, останніми етапами якого було створення дикастерії ad hoc [2] і оголошення постсинодального апостольського повчання Verbum Domini [3]; цей план виростає з прагнення до віднови євангелізаційної діяльності, яке оживляло навчання і апостольське служіння Пап Павла VI та Івана Павла ІІ. Від часу Другого Ватиканського Собору нова євангелізація виразно виявляє себе як засіб, завдяки якому можемо протистояти викликам світу, який переживає стрімкі зміни, і як спосіб на те, як сьогодні жити даром єдності в Святому Дусі, щоб досвідчити Бога, який для всіх нас є Отцем, голосячи всім Добру Новину – Євангеліє – про Ісуса Христа і даючи про неї свідчення.
2. Обов’язок євангелізувати
Проголошуючи і передаючи віру, Церква наслідує Бога, котрий дає себе людству через дар свого Сина, котрий живе в тринітарній єдності і виливає Святого Духа для того, щоб продовжувати діалог з людством. Для того, щоб євангелізація могла відображати цю божественну комунікацію, Церква повинна дозволити, щоб її формував Дух і уподібнюватись до Христа розп’ятого, котрий об’являє світові обличчя Божої любові і єдності. Таким чином Церква віднайде своє покликання як Ecclesia mater, котра породжує дітей для Господа, передаючи їм віру і навчаючи їх любові, з якої народжуються і виростають її діти.
Центром проголошення є Ісус Христос, в Котрого віримо і про Котрого даємо свідчення. Передавання віри в основному означає передавання Святого Письма, перш за все Євангелія, яке дає особі можливість пізнати Господа Ісуса.
Папа Павло VI, пригадуючи вірним про пріоритет євангелізації, зазначив: «Було б корисним, якби кожен християнин і кожен євангелізатор розважали у молитві над такою думкою: Якщо ми не будемо звіщати Євангеліє іншим людям, то за допомогою Божого милосердя, вони зможуть отримати спасіння іншим шляхом; але що стосується нас, чи зможемо ми отримати спасіння, якщо через недбалість, страх, сором – який св. Павло назвав «соромитись Євангелія» – чи в результаті фальшивих ідей, ми не зможемо проголошувати Його?» [4] Це запитання із підсумку Evangelii nuntiandi могло б служити екзегезою слів Св. Павла, які звучали на початку. Воно також дозволяє нам іти до самої суті теми, яку піднімаємо в цьому документі, а саме: абсолютний пріоритет завдання євангелізації для сучасної Церкви. Переоцінка нашого досвіду і ставлення до євангелізації, не просто на практичному рівні, призведуть до удосконалення нашої практики і підходу до проголошення. На глибшому рівні, цей процес дозволить нам оцінити якість нашої віри, визначити наскільки ми «чуємося» і «є» християнами та учнями Ісуса Христа, котрі є послані проголошувати його світові і бути свідками, сповненими Святого Духа (пор. Лк. 24,48; Ді. 1,8), та покликані зробити учнями всі народи (пор. Мт. 28,19).
Слова учнів по дорозі в Емаус (пор. Лк. 24,13-35) демонструють, що проголошення Христа є відкритими на провал; їх слова не могли передавати життя. Згадуючи своє розчарування і втрату надії, двоє учнів проголошували того, хто був мертвим (пор. Лк. 24,21-24). Для Церкви будь-якого часу їх слова говорять про ймовірність такого проголошення, яке замість того, щоб давати життя, тримає і тих, хто проголошує, і тих, хто слухає, прив’язаними до смерті Христа, якого звіщають. Передача віри ніколи не є індивідуальною, відокремленою справою, але спільнотною, церковною подією. Вона не повинна розглядати відповіді як проблематику для розробки ефективної стратегії комунікації чи меншого аналітичного зосередження на слухачах, наприклад, на молоді. Натомість, ці відповіді слід розглядати як такі, що стосуються того, хто покликаний виконувати цю духовну працю. Воно має стати тим, чим Церква є по своїй природі. Таким чином суть справи полягає в контексті і розглядається відповідно, а не ззовні, а саме, ставивши у центр обговорення усю Церкву такою, як Вона є, і все, що Вона робить. Можливо, таким чином проблему відсутності плодів у євангелізації та катехизації сьогодні можна розглядати як церковну проблему, яка стосується здатності Церкви, більшою чи меншою мірою, стати реальною спільнотою, істинним братерством та живим організмом, а не механічним предметом чи підприємством.
«Мандруюча Церква по своїй суті є місіонерською». [5] Це твердження Другого Ватиканського Собору просто і в повноті підсумовує Традицію Церкви. Церква є місіонерською, оскільки походить від місії Ісуса Христа та місії Святого Духа, відповідно до задуму Бога Отця.[6] Що більше, Церква є місіонерською, оскільки Вона повертається до своїх початків та знову переживає їх, проголошуючи та свідчачи про це Боже одкровення, а також збираючи до купи розкиданий Народ Божий, щоб таким чином сповнити пророцтво Ісаї, яке до Неї застосовували Отці Церкви: «Розшири місце намету твого! Нехай розпустяться запони твоїх осель! Попусти довше твоє мотуззя, вжени кілки глибоко в землю! Бо ти розкинешся праворуч і ліворуч; твоє потомство успадкує народи, покинути міста заселить» (Іс. 54,2-3).[7]
Слова Св. Павла Апостола «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!» (1 Кор. 9,16) можуть стосуватися і бути застосованими до всієї Церкви загалом. Папа Павло VI зазначив: «…євангелізація всіх людей є основною місією Церкви. Це завдання і місія є особливо необхідними у зв’язку із масштабними і глибокими змінами в сучасному суспільстві. Насправді, євангелізація є благодаттю і покликанням Церкви; Її глибинна природа. Вона існує для того, щоб євангелізувати…»[8]
У цій подвійній місійній та євангелізаційній динаміці Церква не лише виконує свою активну роль того, хто проголошує, але також свою роль слухача та учня. Як євангелізатор, Церква починає євангелізацію із себе самої.[9] Церква знає, що Вона є очевидним плодом цієї безперервної праці євангелізації, яку впродовж історії провадить Дух, щоб спасенний народ міг свідчити про живу і божественну пам’ять про Ісуса Христа. Сьогодні ми можемо бути ще більше переконаними в цьому, оскільки історія Церкви насичена надзвичайними прикладами відваги, відданості, сміливості, чуття та розуму; а також натхненними моментами, які закарбовані у письмових текстах, молитвах, взірцях та педагогічних методах, духовних програмах, шляхах ініціації у вірі та виховній діяльності і закладах.
3. Євангелізація і розпізнання
Визнання цього виміру слухання і буття учнем, яке вписане у справу євангелізації, є важливим для Церкви не тільки з погляду на згадане щойно споглядання з вдячністю Мirabilia Dei. Церква знає, що є плодом цієї євангелізації, а не тільки її активним елементом, тому що вона переконана в тому, що управління всім цим процесом не є в її руках, але Бога, який керує ним, діючи за посередництвом Духа. Як це зрозуміло пояснює св. Павло в тексті, що відкриває цей вступ, Церква знає, що Святий Дух керує діяльністю євангелізації, доручає йому себе, щоб відкрити інструменти, часи і простори, відповідні для цього проголошення, яке є її покликанням. Про це добре знав св. Павло, який у часи великих змін, таких як ті, що сталися на початках Церкви, визнає не тільки теоретично, але й на практиці, першість Бога в плануванні та проведенні євангелізації. До того ж йому вдається розкрити цю тему, посилаючись на Біблію, зокрема, пророків.
Апостол визнає примат дії Духа в час дуже важливий і вирішальний для ранньої Церкви: віруючим здається, що вони мають піти іншим шляхом, перші християни здаються невизначеними в умовах певних принципових рішень, які мають прийняти. Процес євангелізації перетворюється на процес розрізнення; проголошення вимагає, щоб спочатку був час слухання, розуміння та інтерпретації.
Схоже, що наші часи в цьому дуже схожі до ситуації, про яку говорить св. Павло; ми теж, як християни, виявляємо, що живемо у часи великих історичних і культурних змін, до яких ми повернемося трохи пізніше. До того ж, в нашому випадку євангелізаційна діяльність вимагає того ж, паралельного і одночасного розпізнання. Понад 40 років тому ІІ Ватиканський Собор заявив: «Сьогодні людство переживає новий період у своїй історії, в якому глибокі та швидкі зміни поступово поширюються на весь світ» [10]. Переміни, про які говорить Собор посилюються в постсоборному періоді, і на відміну від років, в яких тривав Собор, пробуджують не тільки надії чи утопічні очікування, але також породжують побоювання і скептицизм. До того ж перше десятиліття нового століття і тисячоліття стало ареною змін, які на довго і драматично вплинули на історію людства.
Бачимо, що ми живемо в момент історії, коли йдеться про багато змін і напружень, в різних місцях порушується рівновага і втрачаються орієнтири. Ця епоха змушує нас бути більш зосередженими винятково на даному часі та передавати ті речі, які стають все важчими для слухання, передавати вдячність за минуле і ділитися цінностями, на яких будується майбутнє нових поколінь. У цьому контексті присутність християн та діяльність їхніх установ розглядається менш прийнятливо і з більшою підозрою. Останніми десятиліттями все частіше виникають критичні питання до Церкви і християн, а також щодо особи Бога, якого ми проголошуємо. Завдання євангелізації полягає в тому, щоб стикатися з новими викликами, які ставлять під сумнів сформовані практики, підривають традиційний спосіб, який став нормою, тобто ці проблеми зобов’язують Церкву інакше, ніж раніше, замислитися про те, як вона проголошує і передає віру. Однак Церква не є непідготованою до цього виклику: з ним вже боролися на засіданні Синоду Єпископів, присвяченому, зокрема, темі проголошення та передачі віри, про що свідчать апостольські послання, які є їхньою кульмінацією: Evangelii Nuntiandi і Catechesi Tradendae. Ці дві події були для Церкви важливим моментом перегляду і відродження довіреного їй завдання євангелізації.
4. Євангелізація в сучасному світі, починаючи з її викликів
Слова св. Павла, які є орієнтиром для цього вступу, допомагають нам зрозуміти значення і мотиви найближчої Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, до якої ми готуємося. У цьому тривалому період підготовки, урізноманітненому відповідно до змін і перетворень, що наближаються, для Церкви буде дуже корисно створити простір і можливість слухання і взаємної конфронтації, щоб зберегти добру здатність розпізнання, що є потрібним для нас з огляду на євангелізаційну діяльність, до якої ми є покликані як Церква. Майбутня Генеральна Асамблея запланована стати сприятливим моментом, важливим етапом у цьому процесі розпізнавання. З часу синодів про євангелізацію та катехизацію значно і несподівано змінився соціально-культурний контекст, наслідком якого є, як і у випадку економічної та фінансової кризи, повною мірою видимі та відчутні окремі локальні реалії. До того ж Церкві, яка безпосередньо залежить від цих змін, довелося зіткнутися з питаннями, які треба зрозуміти, практиками, які треба виправити, тенденціями й реаліями, яким треба по-новому проголошувати євангельську надію. Схожий контекст провадить нас цілком природно до найближчого Синоду. Слухання і конфронтація збагатить всіх нас і ми будемо готові розпізнати шляхи, які за посередництвом Свого Духа будує Бог, щоб об’явитися і дозволити людям Себе знайти, відповідно до образу з Книги пророка Ісаї (пор. Іс. 40,3; 57,14; 62,10).
Розпізнання вимагає ідентифікації об’єктів і суб’єктів, на яких ми маємо зосередити нашу увагу, і з яких ми маємо почати наше прислуховування та взаємну конфронтацію. Відповідно до своєї мети, якою є підтримка євангелізаційної діяльності, а також змін, які її стосуються, у розпізнаванні центральне місце має займати прислуховування до основних розділів цієї церковної діяльності: народження, поширення і поступове затвердження «нової євангелізації» в наших Цервах; способи, якими Церква зобов’язується передавати віру і справді це виконує; стан ресурсів, якими користується Церква для пробудження віри (християнське втаємничення, освіта) та конкретні форми, які вони приймають сьогодні, і виклики, з якими вони стикаються. Ці теми також є змістом цього документу. Він спрямований на те, щоб заохотити до слухання і конфронтації для того, щоб розширити межі розпізнання, яке вже здійснюється в нашій Церкві, і щоб воно набуло ще більш католицького і загального розголосу.
Запитання
Розпізнання, про яке тут ідеться, за своєю природою завжди історичне і конкретне; виходить з конкретного факту, досліджується як реакція на певні події. Хоча наші місцеві Церкви беруть участь в тому ж культурному просторі, в останні десятиліття вони переживали етапи та епізоди цього процесу розпізнання, які є унікальними, відповідними для їхнього контексту та історії.
1. Про який з цих епізодів варто проінформувати інші місцеві Церкви?
2. Якою з цих практик історичного розпізнання варто поділитися у межах католицькості Церкви, щоб на основі взаємного прислуховування до цих подій, Вселенська Церква могла розпізнати способи діяльності євангелізації, які вказує їй Святий Дух?
3. Тема «нової євангелізації» є добре відомою в наших місцевих Церквах. Як її прийняли і застосували? Яким інтерпретаційним процесам це дало початок?
4. Які пастирські дії особливо скористалися з прийняття «нової євангелізації»? У яких сталися зміни у зв’язку з цим, які пережили відродження? Які, натомість, прийняли цю тему з опором і резервом?
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ЧАС ДЛЯ «НОВОЇ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ»
«Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10,14)
5. «Нова євангелізація». Пояснення визначення
Хоча «нова євангелізація» є поняттям вже добре відомим й досить добре засвоєним, факт залишається фактом, що в діяльності Церкви і пастирства воно з’явилося недавно, і його значення не завжди зрозуміле і остаточно встановлене. Його впровадив Папа Іван Павло II, вперше – без особливої публічності й практично не очікуючи, яке значення воно матиме в майбутньому – під час своєї апостольської подорожі до Польщі [11]. Потім поняття «нової євангелізації» він використовував у навчанні, скерованому до Церков Латинської Америки. Папа Іван Павло II використовував це поняття для того, щоб надати нового імпульсу, впровадив його, як спосіб передачі енергії з думкою про новий місійний та євангелізаційний запал. Ось як він говорив до єпископів країн Латинської Америки: «Святкування 500-річчя євангелізації набуде повного значення, якщо їх буде супроводжувати нове зобов’язання від вас, як єпископів, а також ваших священиків і віруючих, зобов’язання, звичайно, не в реєвангелізації, але в новій євангелізації. Новою в своєму запалі, методах і проявах» [12]. Тут не йдеться про повторення виконання чогось, що було погано зроблено або не виправдало себе, так, якби нова діяльність була осудженням попередньої, ствердженням про її невдачі. Нова євангелізація не має бути копією першої, не йдеться тут тільки про повторювання, але мужність, щоб випробувати нові дороги, нові обставини, в яких Церква має проповідувати Євангеліє сьогодні. Упродовж цього періоду латиноамериканський континент зіткнувся з новими викликами (поширення комуністичної ідеології, поява сект). Нова євангелізація є діяльністю, що стежить за процесом розпізнання, в якому Церква в Латинській Америці має відчитувати й оцінювати своє становище.
У цьому контексті це поняття було впроваджене і запропоноване у вченні Папи Івана Павла II, скерованому до Вселенської Церкви: «Сьогодні Церква має зіткнутися з іншими проблемами, просуваючись до нових горизонтів, як і в першій місії серед народів, а також у новій євангелізації народів, яким Христос був вже проголошений. Сьогодні від усіх християн, від усіх практикуючих Церков і від Вселенської Церкви вимагається такої ж відваги, яка надихнула місіонерів минулого, тієї ж готовності прислухатися до голосу Святого Духа» [13]: нова євангелізація є насамперед духовною діяльністю, нашою здатністю сьогодні відтворити мужність і силу перших християн, перших місіонерів. Тому, це діяльність, яка вимагає, насамперед, процесу розпізнання в питанні, наскільки християнство сьогодні є здоровим, а також оцінки зроблених кроків та труднощів, які виникали. Так про це говорив сам Папа Іван Павло II: «Сьогодні Церква має зробити великий крок вперед на шляху євангелізації, вступити в новий етап історії, її місіонерського динамізму. У світі, який завдяки подоланню відстані стає щораз меншим, церковна спільнота має підтримувати зв’язок один з одним, взаємодоповнювати сили і спільно використовувати ресурси, разом працювати в одній спільній місії звіщати Євангеліє і жити за його заповідями». «Так звані молоді Церкви потребують – на думку отців Синоду – сили, притаманної старим Церквам, а ті потребують свідчення і запалу молодих Церков; таким чином, кожна з Церков взаємно черпає з багатства своїх ресурсів» [14].
Таким чином, можна вже побачити цю динаміку діяльності, яка ховається під поняттям «нової євангелізації»: це поняття використовується для позначення прагнення до віднови, яка має пройти крізь Церкву, щоб мати можливість відповідати на виклики, які представляє сьогоднішній соціальний і культурний контекст для християнської віри, її проголошення та свідчення про неї, в контексті серйозних змін, які відбуваються сьогодні. Відповідь Церкви на ці виклики не є відмовою, замкненням у собі, але започаткуванням операції відновлення власного тіла, поставивши в центр постать Ісуса Христа, зустріч з Ним, Тим, Хто дає Святого Духа і сили, щоб проповідувати, звіщати Євангеліє по-новому, вміти промовляти до сучасних культур.
Так поняття «нова євангелізація» задіяли і запропонували під час континентальних Асамблей Синоду, які відбувалися в межах підготовки до 2000-го Ювілейного Року, та затвердили як поняття, яке утвердилося в роздумах пастирських і церковних місцевих Церков. «Нова євангелізація» є синонімом відродження духовного життя віри місцевих Церков; створення процесів розпізнавання змін, які є важливими для християнського життя в різних культурних і соціальних контекстах; нового прочитання пам’яті віри; проведення нових зобов’язань та прийняття нових сил з думкою про радісне і передане іншим проголошення Євангелія Ісуса Христа [15]. Досить коротко і зразково сказав про це Іван Павло II, звертаючись до Церкви в Європі: «Спеціальна Асамблея визнала нагальну потребу «нової євангелізації» з усвідомленням того, що «Європа сьогодні має не тільки звертатися до свого християнського минулого. Вона має також навчитися знову формувати своє майбутнє в зустрічі з Особою і проголошенням Ісуса Христа» [16].
Хоча це поняття є вже сьогодні поширеним і добре відомим, повною мірою воно не змогло утвердитися в сучасних дебатах, а також в Церкві та в культурі. Його сприймають з певною обережністю, наче воно мало б засудити певні розділи новітньої історії місцевих Церков і дистанціюватися від них. Деякі підозрюють, що за терміном «нова євангелізація» ховається воля нових актів прозелітизму з боку Церкви, особливо щодо інших християнських конфесій [17]. Вважається, що це поняття впроваджує зміни щодо ставлення Церкви до невіруючих, які тепер стануть об’єктами тиску, а не партнерами в межах діалогу, в якому нас поєднує те ж людство і пошук правди про наше існування. Про ці останні застереження говорив Папа Бенедикт XVI у своїй апостольській подорожі до Чехії: «Мені пригадуються слова з Книги пророка Ісаї, які доповнює Ісус, кажучи, що храм має бути домом молитви для всіх народів (пор. Іс. 56, 7; Мк. 11, 17). Він мав на увазі так званий двір язичників, з якого вигнав ділових людей, щоб звільнити місце для язичників, які хотіли молитися там до одного Бога, хоча і не могли брати участь в таємниці, здійснення якої відбувалося в святині. Місце молитви для всіх народів: таким чином дбали про людей, які знають Бога – якщо можна так сказати – тільки здалеку, про осіб, яких не задовольняли їхні боги, ритуали та міфи, бо вони хотіли Чистого і Великого, хоча Бог залишався для них «Незнаним Богом» (пор. Ді. 17, 23). Вони мусіли мати можливість молитися невідомому Богові, прагнучи, однак, зв’язку з істинним Богом, незважаючи на різні незнання. Я думаю, що Церква має і сьогодні відкрити певний «двір язичників», де зможуть якось наблизитися до Бога люди, які не знають Його, перш ніж вони знайдуть свій шлях до Його таємниці, яка є внутрішнім життям Церкви» [18].
Ми, віруючі, маємо також подбати про долі людей, які називають себе агностиками або атеїстами. Можливо, в них пробуджує страх проголошення нової євангелізації, якщо б це означало, що вони мають стати предметом місії. Однак, питання Бога залишається актуальним і для них. Пошук Бога є одним з основних мотивів створення західного монашества, а з ним і західної культури. Першим кроком євангелізації є підтримання такого пошуку. Ми маємо вести діалог не тільки з релігіями, а й з тими, хто стверджує, що релігія є чимось ненормальним.
Образ «двору язичників» даний нам як додатковий елемент для призадуми про «нову євангелізацію». Він показує, що вона є відвагою християн, які ніколи не здаються, позитивним способом шукає способи, щоб зробити такі форми діалогу, які виправдають найглибші очікування людини і її прагнення Бога. Така відвага допомагає задати питання про Бога в цих контекстах, ділячись власним досвідом пошуку та представленням зустрічі з Євангелієм Ісуса Христа, як подарунком. Таке вміння потребує насамперед самопізнання і очищення з метою визнати в собі елементи страху, втоми, глухоти, збентеження, покладання на себе, які нам може прищепити культура, в якій ми живемо. Далі потрібне пробудження, починати діяти з допомогою Святого Духа, в прагненні до такого досвіду Бога як Отця, яке допомагає нам проголошувати живу зустріч з Христом всім людям. Ці етапи не є обов’язково послідовними у часі, але духовними способами, формами християнського життя. Апостол Павло говорить про них, коли описує досвід віри, як звільнення «від влади пітьми», а також вхід до «царства Свого улюбленого Сина, в Якому ми маємо відкуплення, прощення гріхів» (Кол. 1, 13-14; пор. також Рим. 12, 1-2). Тому відвага не є для християнства чимось зовсім новим й ніколи небаченим. Її свідчення знаходимо вже в патристичній літературі [19].
6. Сектори нової євангелізації
Отже, нова євангелізація є сміливою поставою, відважним способом поведінки. Це здатність християнства відчитувати та інтерпретувати нові ситуації, котрі впродовж останніх десятиліть історії людства стали місцями для проголошення та свідчення Євангелія. Ці, вже багаторазово досліджувані та аналізовані[20], сектори торкаються суспільства, культури, економіки, громадського життя та релігії.
Насамперед нової євангелізації потребує культура. Ми живемо в епосі глибокої секуляризації, яка провадить до втрати здатності слухати і розуміти слова Євангелія як живого і животворного послання. Особливо секуляризація закорінилася у західному світі, де на історію й ідентичність глибоко вплинули події, зміни в суспільстві та способі думання. У наших культурах багато хто розглядає тенденції секуляризації як позитивне явище, як звільнення від речей минулого або як шлях повністю відокремити будь-яку ідею трансцендентності від світу та людства. Хоча нині деколи звучать антихристиянські, антирелігійні чи антиклерикальні акценти, секуляризація останнім часом не має форми відвертого і рішучого заперечення Бога, релігії чи християнства. Замість цього секуляризаційний рух набув витонченіших форм у культурних формах, що вриваються до повсякденного життя людей і плекають менталітет, в якому Бог повністю чи частково виключений із життя та свідомості людей. Таким чином, секуляризація увійшла до життя християн і церковних спільнот, ставши не просто зовнішньою загрозою для вірних, а тим, із чим вони стикаються щодня [21] у різних проявах так званої культури релятивізму. До того ж, ця тенденція має серйозні антропологічні наслідки, які ставлять під сумнів основоположні людські знання, наприклад, відносини між чоловіком і жінкою, а також сенс продовження роду і смерті.
Сліди секуляризованого способу розуміння життя можна побачити у повсякденному житті багатьох християн, на яких часто впливає, якщо не повністю зумовлює, культура образів з її моделями та опонуючими силами. Їм не легко подолати спокуси до поверховості та егоцентризму, що постають із пануючого гедоністичного та споживацького менталітету. «Смерть Бога», оголошена десятиліття тому багатьма інтелектуалами, поступилася непродуктивному культу особи. Існує реальна можливість, що можуть бути втрачені фундаментальні елементи пояснення віри, що потім призводить не лише до духовного відмирання і порожнечі серця, а й, в іншій крайності, до замінних форм релігійної приналежності та невизначеної духовності. У таких ситуаціях нова євангелізація розглядається як необхідний імпульс для втомлених і виснажених спільнот, щоб допомогти їм знову відкрити радість християнського досвіду, щоб знайти знову «свою першу любов», яку було втрачено (Одкр. 2,4 ), і щоб підкреслити справжнє значення свободи у пошуках істини.
У той же ж час, у деяких регіонах світу спостерігаються ознаки багатообіцяючого релігійного пробудження. Ці численні позитивні очікування, що є результатом повторного відкриття Бога і сакральності у різних релігіях, однак, затьмарені явищем фундаменталізму, що часто маніпулює релігією для виправдання насильства і навіть тероризму, і є серйозним зловживанням релігією. «Ми не можемо вбивати в ім’я Бога!» [22]. Окрім того, поширення сект і надалі є постійним викликом.
Коротко розглянувши культурний сектор, звернемо увагу на соціальну сферу, в якій велике явище міграції все частіше змушує людей залишати свої рідні країни заради життя в більш урбаністичних умовах, тим самим змінюючи етнічний склад наших міст, наших націй і наших континентів. Тому наше суспільство переживає безпрецедентні зіткнення і змішання культур, що призводить до корупції, поступового руйнування фундаментальних точок для життя, підривання цінностей, заради яких ми жертвуємося і погіршення тих людських зв’язків, які ми використовуємо для самоідентифікації та надання сенсу нашому життю. Культура стає надзвичайно нестабільною і сильно «коливається», все частіше залишаючи мало місця для великих традицій життя, у тому числі й релігії, та їхнього завдання об’єктивно визначати сенс історії та ідентичність особи. Із цим соціальним сектором пов’язаний так званий феномен глобалізації, який не легко зрозуміти, і який вимагає від християн посилити свої зусилля у розрізненні. Якщо розглядати лише її економічні та виробничі аспекти, глобалізація є негативним явищем. Однак, у позитивному сенсі, глобалізація може розглядатися як привід для зростання, в якому людство може навчитися розробляти нові форми солідарності та нові способи для розподілу розвитку всього для блага всіх. [23] У такій ситуації нова євангелізація може надати можливість більше не сприймати місію Церкви, як рух з півночі на південь або із заходу на схід, а такою, що виходить за межі географічних кордонів колишньої місіонерської діяльності. Сьогодні всі п’ять континентів є полем для місіонерської діяльності. Ми також повинні прагнути зрозуміти, в яких секторах і місцях життя віра відсутня, не тільки тому, що там від віри відійшли, але й тому, що ніколи не стикалися з нею. Подолати географічні межі колишньої місіонерської діяльності означає мати можливість підняти питання про Бога щоразу в сутичках, спричинених змішуванням і відновленням тканини суспільства, що відбувається практично в кожному місцевому середовищі.
Це велике змішування культур є фоном для нашого третього великого сектора, який має все більш вирішальний вплив на життя окремих людей і колективної свідомості – засобів соціальної комунікації, які, хоча сьогодні і надають більших можливостей для Церкви, проте також представляють один з її найбільших викликів. Хоча ці засоби соціальної комунікації, в їх початкових стадіях, були обмежені до індустріалізованого світу, зараз вони здатні впливати на великі частини країн, що розвиваються. Сьогодні у світі вже немає місця, якого не досягнули і на яке, щиро кажучи, не вплинули ЗМІ та цифрова культура, які швидко стають «форумом» суспільного життя і соціальної взаємодії. Безперечно, поширення цієї культури має свої переваги, у тому числі основний доступ до інформації; більші можливості для пізнання, обміну і нових форм солідарності, а також здатність будувати зростаючу «світову культуру», завдяки чому цінності та найбільші досягнення думки і людського вираження стають загальним надбанням. Однак, ці можливості не можуть приховати невід’ємних ризиків, які виникають внаслідок надмірного розповсюдження цієї культури, у тому числі егоїстична зосередженість на собі і особистих потребах; надмірний акцент на емоційних аспектах відносин і соціальних зв’язків, втрата об’єктивної цінності досвіду, розважання і думки, які зводяться у більшості випадків до способів підтвердження власних почуттів; прогресуюче відчуження моральних і соціальних аспектів життя, яке робить інших дзеркалом для самого себе чи просто глядачем чиїхось дій, і, нарешті, формування культури, зосередженої на прийнятті новинок, теперішнього моменту і зовнішніх явищ – справді суспільство, яке не здатне пам’ятати минуле і не має відчуття майбутнього. У цьому секторі нова євангелізація означає, що християни повинні показати сміливість у цих «нових ареопагах», в яких вони живуть кожного дня, і знайти засоби і способи, щоб гарантувати, що спадщина Церкви у сфері освіти та знань, захищені християнською традицією, має роль у цих ультрасучасних місцях. [24]
Четвертим сектором, в якому зміни вимагають євангелізаційної діяльності Церкви, є економіка. У багатьох випадках Учительський уряд багатьох Пап засуджував зростаючу диспропорцію у північній і південній півкулях щодо доступу до ресурсів та їх розподілу, а також нанесення шкоди створінню. Постійна економічна криза сьогодні ілюструє проблеми використання матеріальних сил для встановлення правила на світовому ринку, спрямованих на забезпечення більшої справедливості у відносинах між народами. [25] Хоча засоби масової інформації мало висвітлюють ці проблеми, починаючи з важкого становища потребуючих, Церква повинна ставати більш обізнаною про ці проблеми і вживати конкретних заходів для їх усунення.
П’ятий сектор – це наукові та технологічні дослідження. Ми живемо в епоху, коли люди досі захоплюються черговими досягненнями у цих сферах. Ми всі відчуваємо вигоди від цього прогресу в нашому повсякденному житті, вигоди, від яких ми стаємо все більш залежними. У результаті, наука і техніка наражаються на небезпеку стати новими сучасними ідолами. У цифровому і глобалізованому світі наука з легкістю може вважатися новою релігією, до якої ми звертаємося із запитаннями щодо істини і сенсу, навіть якщо ми знаємо, що відповіді, які вона може дати, є лише частковими і не повністю задовольняють нас. Нові форми «гнозису» з’являються там, де технологія сама по собі стає свого роду філософією, в якій знання і значення є похідними від нереального структурування життя. Ці нові культи, кожного дня збільшуючись, врешті-решт призводять до перетворення релігійної практики в клінічну форму пошуку процвітання і миттєвого задоволення.
Нарешті шостим сектором є суспільне і політичне життя. Зміни, які відбулися після Другого Ватиканського собору по праву можна назвати колосальними. Падіння комунізму, яке поклало край поділу західного світу на два блоки, сприяло зміцненню релігійних свобод і забезпечило можливість віковим Церквам відновитися. Нові економічні, політичні та релігійні сили виникають у світовій політиці у таких місцях, як Азія й ісламський світ. Це створило безпрецедентну досі абсолютно невідому ситуацію, що відзначається великим потенціалом, але і загрожує ризиками і новими спокусами домінування і влади. У цьому секторі Євангеліє повинно передаватися такими зусиллями: обов’язком прагнути миру; розвитком і визволенням народів; удосконаленням форм світового і національного управління; формуванням можливих форм слухання, співіснування, діалогу та співпраці між різними культурами і релігіями; охороною прав осіб, цілих народів і, насамперед, меншин; підтримкою найвразливіших членів суспільства, а також управлінням створінням і піклуванням про майбутнє нашої планети.
7. Християни перед лицем цього нового контексту
Безсумнівно, першою реакцією на ці зміни можуть бути збентеження і страх, оскільки ці перехідні моменти змушують нас поставити під питання свою ідентичність та найглибші основи нашої віри. Однак в таких випадках, розумно би було слідувати заклику Папи Бенедикта XVI, який він часто озвучував, щоб брати участь у необхідному розпізнанні ситуації та переглянути теперішній момент у світлі християнського дару надії.[26] Усвідомлюючи заново чим є надія, християни можуть зрозуміти, що вони можуть запропонувати у своєму світі зустрічей, досвідів та спілкування з іншими, чим вони можуть поділитись і як краще висловлювати цю надію, що приводить до витривалості. Нові ділянки, що закликають нас до діалогу, вимагають критичного погляду на наш спосіб життя, спосіб думання, наші цінності та засоби комунікації. В той же ж час, ця нагода повинна також служити для самооцінювання сучасного християнства, яке повинне повторно навчитися розуміти себе, починаючи від свого коріння.
В цьому власне і полягає специфіка та сила нової євангелізації, яка повинна розглядати ці ділянки життя, стежити за тим, що відбувається і, знаючи як подолати первинну реакцію оборони і страху, об’єктивно зібрати прояви, виклики та слабкі місця того, що є новим. «Нова євангелізація» тоді означає працю у наших місцевих Церквах над розробкою плану для оцінювання вищеназваних явищ таким чином, щоб передавати Євангеліє надії такими словами, щоб їх можна було впровадити в життя. В ході цього Церква будується, коли приймає ці виклики та все більше і більше стає творцем цивілізації любові.
«Нова євангелізація» також означає мати сміливість підняти питання Бога в контексті цих проблем, таким чином виконуючи специфіку місії Церкви і показуючи як християнська перспектива освітлює, в оригінальний спосіб, великі проблеми історії. Нова євангелізація закликає нас брати участь у діалозі з цими ділянками, не обмежуючись нашими спільнотами та установами, але, приймаючи виклик, взяти участь у цих явищах, щоб говорити і свідчити у цих ділянках з середини. Таку форму християнська martyria набуває сьогодні, вступаючи у діалог навіть із найновішими формами войовничого атеїзму чи екстремального секуляризму, метою якого є витиснути питання Бога з людського життя.
У цьому контексті «нова євангелізація» означає, що Церква повинна впевнено докладати зусиль для об’єднання усіх християн для спільного свідчення світові пророчої та перемінюючої сили послання Євангелія. Справедливість, мир, сумісне співіснування та управління створінням впродовж десятиліть були характерними особливостями екуменізму. Разом християни також можуть запропонувати їх світові, як місця, в яких повинне виникнути питання Бога в житті людей. Ці місця, до речі, набувають свого істинного значення лише у світлі і на основі слова любові, сказаного до нас у своєму Сині, Ісусі Христі.
8. «Нова євангелізація» і духовність
Спроба підняти питання Бога в контексті проблем людства сьогодні знову приводить нас до ідей релігійної потреби та духовності, які, починаючи від молодших поколінь, виникають із новою силою. Зміни у секторах, які ми раніше розглядали, неуникно впливають на спосіб, в який люди говорять про і практикують своє відчуття релігії. Католицька Церква також перебуває під впливом цього явища, що надає енергію і можливість для євангелізації, яку ми не уявляли собі десятиліття тому. Міжнародні зустрічі молоді, паломництва до святинь давнього і нового походження, а також процвітання рухів та церковних товариств є чіткими ознаками тривалого релігійного чуття. У цьому контексті «нова євангелізація» вимагає, щоб Церква знала, як розпізнати актуальні знаки Духа, розповідаючи та навчаючи людей проявів Духа, у світлі дозрілої та свідомої віри «доки не дойдемо до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4,13).[27] Окрім недавно сформованих груп, які є обіцяним плодом Святого Духа, богопосвячене життя, у своїх традиційних та нових формах, також повинне відіграти визначну роль у новій євангелізації, особливо враховуючи те, що за двохтисячну історію християнства всі великі рухи в євангелізації були пов’язані з формами євангельського радикалізму.
У цей контекст також включені зустрічі та діалог з великими релігійними традиціями, особливо зі східними, які Церква проводила за останні десятиліття і продовжує поглиблювати. Цей діалог є обіцяючою нагодою для того, щоб навчитись і порівняти як питання релігії розглядається у інших релігіях, і таким чином дозволити католицизму більш глибоко пізнати яким чином християнська віра може слухати і відповідати на релігійні потреби кожної людини.
9. Нові способи буття Церквою
Ці нові умови місії Церкви допомагають нам зрозуміти, що поняття «нова євангелізація» врешті-решт означає потребу визначити нові форми євангелізації, щоби бути Церквою в сучасних соціальних і культурних контекстах, які постійно змінюються. Традиційні та добре усталені уявлення про євангелізацію, – які умовно стосуються поділу на «християнські країни» і «місійну землю» – сьогодні, незважаючи на свою концептуальної зрозумілість, є недостатніми. Вони занадто спрощені і не можуть застосовуватися до теперішньої ситуації так, щоб могти функціонувати як зразки в будівництві християнських спільнот сьогодні. Потреба в тому, щоб християнське життя і практика скерували роздуми у важку працю формування нових моделей буття Церкви, яка уникне пастки сектантства і «громадянської релігії» та допоможе в постідеологічному контексті, такому, як наш, зберегти ідентичність місійної Церкви. Іншими словами, Церква потребує, щоб у різноманітті її моделей не втратити обличчя «домашньої Церкви», «Народу Божого». Навіть тоді, коли вона є меншістю чи піддається дискримінації, Церква не може втратити здатність брати участь у повсякденному житті людей, щоб проповідувати животворне послання Євангелія. Як говорив Папа Іван Павло II, «нова євангелізація» означає відновлення християнських засад суспільства, через відродження християнських спільнот [28]; це означає допомагати Церкві й надалі бути присутньою «серед своїх синів і дочок» [29], щоб оживити їхнє життя і привести до Царства, яке наближається.
Великою допомогою в цій роботі розпізнання можуть бути католицькі східні Церкви і всі християнські спільноти, які в недалекому минулому пережили чи все ще переживають підпілля, переслідування, маргіналізацію, етнічну, ідеологічну чи релігійну нетолерантність. Їхнє свідчення віри, їх наполегливість, здатність до опору, міцність їхньої надії, інтуїції, що містяться в деяких пастирських практиках, є даром для християнських спільнот, які маючи чудове минуле, сьогодні живуть у втомі і розпорошенні. Для Церков, які не звикли переживати свою віру, будучи меншістю, безсумнівним даром є можливість довідатися про досвід вище названих спільнот, що зможе прищепити довіру, необхідну для відновлення, якого потребує нова євангелізація.
Настав час нової євангелізації також і для Заходу, де багато з тих, хто прийняв хрещення, не має абсолютно нічого спільного з християнським життям. Там є щоразу більше людей, які хоча зберігають зв’язок віри, проте недостатньо і погано знають її основи. Часто ідея християнської віри формується через карикатури і стереотипи, до яких у певних культурах ставляться з байдужістю, якщо й не відкритою ворожістю. Настав час для нової євангелізації Заходу, де «всі нації і народи, в яких колись процвітали релігія і християнське життя й привели до спільноти живої і динамічної віри, сьогодні переживають серйозні випробування, а іноді й радикальні зміни внаслідок поширення релігійної байдужості, секуляризму та атеїзму. Тут йдеться перш за все про країни і народи, що належать до так званого Першого світу, в яких матеріальне процвітання і споживацтво, хоча і змішані з трагічною ситуацією убогості та бідності, сприяють і дотримуються принципу: «жити так, наче Бога не існує» [30].
Християнські спільноти мають вміти відповідально і сміливо реагувати на потребу віднови у Церкві, яку спричиняє трансформація культурного і соціального контексту. Вони мають навчитися опанувати і реалізувати цей довгостроковий процес переходу до нових моделей, зберігаючи при цьому як точку відліку місію євангелізації.
10. Перша євангелізація, пастирська турбота та нова євангелізація
Місійне послання, яке завершує Євангеліє (Мк. 16,15; Мт. 28,19; Лк. 24,48; Ді. 1,8) ще далеке від своєї реалізації; воно просто увійшло у нову фазу. Папа Іван Павло II говорив, що «неможливо чітко описати межу між душпастирською опікою вірних, новою євангелізацією та специфічною місійною діяльністю, і немислимо створювати між ними бар’єри чи замкнені відсіки. […] Церкви у традиційно християнських країнах, наприклад, задіяні у непросте завдання нової євангелізації, є все ближче до розуміння, що вони не можуть бути місіонерами до нехристиян у інших країнах та на інших континентах до тієї пори, поки не будуть серйозно дбати про нехристиян у себе вдома. Отже місіонерська діяльність ad intra є достовірним знаком та поштовхом для місіонерської діяльності ad extra, і навпаки.»[31] Бути християнином і «бути Церквою» означає бути місіонером; людина або є ним, або ні. Любити свою віру означає свідчити її, нести її до інших і дозволяти іншим брати участь у ній. Брак місіонерського запалу є браком запалу до віри. І навпаки, віра стає сильнішою тоді, коли її передають. Слова Папи про нову євангелізацію можна перекласти більш прямим і важливим питанням: «Чи зацікавлені ми у передачі віри і приведенні до віри нехристиян?» «Чи місія дійсно лежить у нас на серці?»
Нова євангелізація є назвою, даною проекту Церкви, який полягає у тому, щоб заново взяти на себе її основну місію, її ідентичність та причини існування. Саме тому це не є явище, обмежене лише визначеними регіонами, але це спосіб пояснити і втілити на практиці апостольську спадщину у наші часи і для них. В проекті нової євангелізації Церква прагне принести в сучасний світ і в актуальні дискусії своє унікальне послання, а саме: проголошувати Царство Боже, яке почалось в Ісусі Христі. Жодна частина Церкви не є виключена з цього проекту. Християнські Церкви древнього походження повинні зайнятись проблемою багатьох, що перестали практикувати віру; молодші Церкви, шляхом інкультурації, повинні безупинно приймати міри, які б дозволили їм внести Євангеліє у щоденне життя – процес, який не лише очищує та удосконалює культуру, але, перш за все, відкриває культуру для новизни Євангелія. Кажучи загалом, кожна християнська спільнота повинна заново присвятити себе програмі душпастирської опіки, яка неначе стає більш складною і якій загрожує небезпека перетворитись на рутину, в результаті чого вона може стати менш здатною передавати свою початкову мету і ціль.
Нова євангелізація є синонімом місії, яка вимагає здатності розпочати заново, іти поза межі і розширяти горизонти. Нова євангелізація є протилежною до самодостатності, покладання на себе самого, ментальності status quo, а також до думки, що душпастирські програми повинні діяти так, як і в минулому. Сьогодні вже не достатньо ставлення «business as usual» (працюємо, як завжди). Деякі місцеві Церкви, які вже працюють над відновою, стверджують, що настав час, коли Церква має закликати кожну християнську спільноту оцінити свою душпастирську практику на основі місіонерського характеру їх програм та діяльності. [32]
Запитання
Наші християнські спільноти відчувають значні зміни у Церкві та суспільстві.
1. Якими є основні характеристики цих змін у наших місцевих Церквах?
2. Як Церква виконуватиме свою місійну роль участі у щоденному житті людей, «серед своїх синів і дочок»?
3. Яким чином змогла нова євангелізація оживити і реанімувати першу євангелізацію чи актуальні душпастирські програми? Яким чином нова євангелізація допомогла подолати виснаження і важку працю, що виникають у щоденному житті наших місцевих Церков?
4. Які результати було отримано після оцінки теперішньої ситуації у різних місцевих Церквах в світлі нової євангелізації?
У світі відбуваються важливі зміни, які створюють нові ситуації та виклики для християнства. Було розглянено шість секторів, що піддалися зміні: культура (секуляризація), суспільство (змішання народів), мас-медіа, економіка, наука та політика. Ці сектори були свідомо представлені в загальний спосіб.
5. Якими були конкретні наслідки зміни у різних місцевих Церквах?
6. Яким чином ці сектори співдіяли в житті місцевих Церков? Як вони вплинули на їх життя?
7. Які питання та виклики вони поставили? Які відповіді було надано?
8. Якими були основні перепони та найскладніші спроби підняти питання Бога в сучасних обговореннях? Якими були результати?
Особлива увага приділяється релігійному сектору.
9. Які зміни відбулися в людському релігійному досвіді?
10. Які нові аспекти виникають серед духовних та релігійних потреб? Чи очікуються нові релігійні традиції?
11. Яким чином зміни у релігійному секторі вплинули на християнські спільноти? Якими є основні труднощі? Які нові можливості виникають?
У новій євангелізації Церква повинна перемінюватися у своєму мисленні, щоб продовжувати виконувати свою місію проголошення у цих нових секторах.
12. Опишіть яким чином нова євангелізація діє у місцевих Церквах?
13. Яким чином проявляється відвага, характерна новій євангелізації? До чого ця відвага спонукала у церковному та пасторальному житті?
14. Які аспекти Церковного життя та діяльності потребують цієї відваги?
15. Яким чином місцеві Церкви відповіли на і виконали заклик Папи Івана Павла ІІ до «нової євангелізації; нової у її запалі, у її методах та виразах»?
16. Яким чином континентальні та регіональні синодальні асамблеї допомогли християнським спільнотам розробити проект нової євангелізації?
ГЛАВА II
ПРОГОЛОШЕННЯ ЄВАНГЕЛІЯ ІСУСА ХРИСТА
«Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мк. 16:15).
11. Особиста зустріч та поєднання з Христом як мета передавання віри
Місіонерський мандат, який учні отримали від Господа (пор. Мк. 16,15), робить явне посилання на проголошення та навчання Євангелія («навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав.» Mт. 28,20). Св. апостол Павло представляє себе як «апостол […] вибраний для Євангелія Божого» (Рим. 1,1; 1 Кор. 1,17). Тому завдання Церкви полягає в реалізації Traditio Evangelii, проголошуючи і передаючи Євангеліє, яке є «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1:16) і яка в кінцевому рахунку ототожнюється з Ісусом Христом (див.. 1 Кор. 1:24). [33] Говорячи про Євангеліє, ми не повинні думати про нього тільки як про книгу чи якесь навчання. Євангеліє – це щось набагато більше; це живе і діяльне Слово, яке виконує те, що говорить. Це не система правд віри і моральних заповідей, і зовсім не політична програма, а особа – Ісус Христос, остаточне Слово Бога, Який став людиною [34] Євангеліє – це Євангеліє Ісуса Христа. Проте, не тільки у тому сенсі, що змістом Євангелія є Ісус Христос, але ще більше, через Святого Духа, Ісус Христос є також засновником і центром його проголошення і передавання. Отже, метою передавання віри є реалізація особистої зустрічі з Ісусом Христом, у Дусі, що веде до пізнання Його Отця і нашого Отця. [35]
Передавання віри означає створити у будь-якому місці та часі умови для цієї особистої зустрічі людей з Ісусом Христом. Віра як зустріч з особою Ісуса Христа – це відносини з ним, «згадування Його» (в Євхаристії) і, через благодать Духа, мати в собі думки Ісуса Христа. Папа Бенедикт XVI ствердив: «Бути християнином – це не результат етичного вибору чи високої ідеї, але зустріч з подією, з особою, яка надає життю нової перспективи і вирішального напряму[…] Оскільки Бог першим полюбив нас (пор. 1 Ів. 4:10), любов вже не є просто «заповіддю». Це відповідь на дар любові, з якою Бог наближається до нас.»[36] Церква усвідомлює себе саме у виконанні свого завдання проголошення Євангелія та передавання християнської віри.
Ця особиста зустріч дозволяє людям увійти у відносини Сина з Його Отцем і пізнати силу Духа. Метою передавання віри та ціллю євангелізації є привести нас «через Нього [Христа] в одному Дусі до Отця» (пор. Еф. 2,18). [37] Це новизна християнського Бога. З цієї точки зору, передавання віри в Христа означає створити умови для віри, яку осмислюємо, святкуємо, переживаємо і промолюємо; коротше кажучи, це значить брати участь у житті Церкви. [38] Цей спосіб передавання віри глибоко вкорінений у церковній традиції. До нього звертається також Катехизм Католицької Церкви і Її Компендіум, які піднімають тему нової євангелізації, щоб підбадьорити, пояснити і знову запропонувати її. [39]
12. Церква передає віру, якою живе
Передача віри є дуже складним динамічним процесом, який повність включає християнську віру і життя Церкви. Не можливо передавати те, в що не віриш і чим не живеш. Знаком віри, закоренілої та зрілої, є природність, з якою передаємо її іншим. «Покликав тих, що їх сам хотів, […] щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Mк. 3, 13-14). Євангеліє можливо передавати лише на основі «буття» з Ісусом, переживання з Ним у Святому Дусі досвіду Отця. З іншого боку, досвід «відчуття» схиляє до того, щоб звіщати, проповідувати, ділитися тим, що пережили і вважаємо добрим, позитивним і гарним.
Таке завдання звіщати і проголошувати не є зарезервоване за окремими особами чи певними обраними. Цей дар дається кожній людині, яка впевнено відповідає на заклик до віри. Переказ віри також не є спеціалізованою діяльністю, що довірена певній групі чи особі, яку для цього спеціально делегували, а це досвід кожного християнина і всієї Церкви, яка в цій праці продовжує заново розкривати свою ідентичність, як народ, об’єднаний покликом Святого Духа, який збирає розсіяних у повсякденному житті, щоб жити присутністю Христа серед нас і цим відкрити для себе справжнє обличчя Бога, Який є нашим Отцем. «У цьому завданні Церкви миряни, відповідно до своєї участі в пророчій установі Христа, залучені повністю. До їх обов’язків належать, зокрема, свідчення про те, як християнська віра дає єдину повну відповідь, яку всі більш-менш свідомо приймають і якої прагнуть, на проблеми і сподівання, які життя дає кожній людині та суспільству. Миряни можуть виконати це завдання за умови, що вони здатні подолати розбіжність між Євангелієм і своїм життя, роблячи у всій своїй діяльності в сім’ї, на роботі, в суспільстві загальний підхід, що властивий такому життю, що черпає натхнення з Євангелія і в ньому знаходить силу для того, щоб повністю реалізувати себе» [40].
Передача віри, що є головною діяльністю Церкви, формує обличчя і діяльність християнських спільнот [41]. Для проголошення і поширення Євангелія необхідно, щоб Церква зробила реальним ідеал християнських спільнот, що здатні сумлінно присвятити себе основній діяльності життя віри, любові, свідченню, проголошенню, святкуванню, слуханню, вмінню ділитися. Треба розуміти євангелізацію як процес, за допомогою якого Церква, натхненням Духа, проповідує і поширює Євангеліє по всьому світу відповідно до логіки, визнаної вченням Церкви: євангелізація «з любові проникає і перетворює весь тимчасовий порядок, приймаючи та відновлюючи культуру. Серед народів вона свідчить про новий спосіб буття і життя, яким вирізняються християни. Вона відкрито проголошує Євангеліє відповідно до першого проголошення, закликаючи до покаяння. Впроваджує у віру та християнське життя, через катехизацію і таїнство християнського втаємничення тих, хто навертається до Ісуса Христа, або тих, хто заново стає на дорогу Його наслідування, доєднуючи одних і інших до християнської спільноти. Безперервно у вірних оживає дар спілкування через постійне виховування віри (проповідь та інші форми катехизації), таїнства і діла любові. Євангелізація приводить до виконання церковної місії, яка відправляє всіх учнів Христових звіщати Євангеліє в усьому світі» [42].
13. Слово Боже і передавання віри
Від часу Другого Ватиканського Собору Католицька Церква наново відкрила, що передавання віри – це особиста зустріч з Христом, що здійснюється за допомогою Святого Письма і живого Передання Церкви, під проводом Святого Духа. [43] Таким чином Церква постійно регенерується Духом. Таким же чином нові покоління отримують підтримку в кожен момент своєї особистої зустрічі з Христом у Його Тілі, зустріч, яка знаходить своє повне вираження в Євхаристії. Центральна роль цієї функції передавання віри була заново оцінена та виділена під час двох останніх Синодів, один з яких був присвячений Євхаристії, а інший – Слову Божому в житті та місії Церкви. На цих двох Синодах Церкві було запропоновано обміркувати і повністю усвідомити глибокий динамічний процес, який підтримує її ідентичність: Церква передає віру, якою Вона сама живе, святкує і сповідує та про яку дає свідчення. [44]
Усвідомлення цього передбачає реальну відповідальність і виклики, з якими Церква зустрічається у своїй праці з передавання віри. Церква, як народ Божий, повинна розвивати більше усвідомлення її членами ролі слова Божого і його сили, щоб розкрити і показати Божу волю для людства і Його план спасіння. [45] Необхідними є більше піклування про проголошення Слова Божого на літургійних зібраннях і більша переконаність та відданість служінню проповіді. [46] Потрібно уважніше, впевненіше і з більшою довірою звертати увагу на роль слова Божого в місії Церкви, як у даний час, призначений для проголошення послання про спасіння, так і в час більш осмислених моментах слухання і діалогу з культурами. [47]
Отці Синоду приділили особливу увагу проголошенню слова Божого майбутнім поколінням. «Часто ми зустрічаємо в них спонтанну відкритість на слухання слова Божого та щире бажання пізнати Ісуса […] Турбота про молодь закликає до мужності та ясності у посланні, яке ми проголошуємо. Ми повинні допомогти молодим людям віднайти довіру і близькі стосунки зі Святим Письмом, щоб воно могло стати для них компасом, що вказує шлях, яким потрібно йти. Молоді потрібні свідки та вчителі, котрі можуть іти з нею, вчити її любити Євангеліє і ділитися ним, особливо з ровесниками, і таким чином стати справжніми і гідними довіри посланцями». [48] Подібно також отці Синоду закликали християнські спільноти «розробити підходи до християнського втаємничення, яке через слухання слова, відправу Євхаристії та спільне життя в любові та братерстві призведе до зростання у вірі. Також необхідно розглянути нові питання, пов’язані з більшою мобільністю людей та явища міграції, що відкривають нові горизонти для євангелізації. Мігранти не повинні бути просто євангелізовані, але мають вчитися бути агентами євангелізації». [49]
Синод рішуче закликав християнські спільноти оцінити ступінь, в якому проголошення слова Божого є основою їх праці з передавання віри. «Потрібно, отже, щоразу більше відкривати для себе актуальність і красу проголошення слова про прихід Царства Божого, який Христос сам проповідував. […] Усі ми усвідомлюємо, наскільки важливо, щоб світло Христове освітлювало кожну сферу людського життя: сім’ю, школу, культуру, роботу, відпочинок та інші аспекти суспільного життя. Це не проповідь слова розради, а радше слова, яке зрушує, яке закликає до навернення і яке відкриває шлях до зустрічі з Тим, завдяки Якому розквітає нове людство». [50]
14. Педагогіка віри
Передавання віри не здійснюється лише за допомогою слів, вона вимагає відносин з Богом через молитву – це віра у дії. Літургія, з притаманними їй педагогічними елементами, відіграє вирішальну роль у формуванні цих відносин у молитві, тому що Тим, хто навчає, є сам Бог, а істинним учителем молитви є Святий Дух.
IV чергова Генеральна асамблея Синоду Єпископів на тему катехизації, окрім збільшення кількості катехитів та їх посвяти, визнала, що катехизація є даром Духа і що Церква розробила методи передавання віри, щоб привести людей до особистої зустрічі з Христом. [51] Ці методи у різний спосіб опираються на здібності людей, їх присутність у соціальних групах, їхню позицію, їхні запитання та їх пошук. Такі методи є належними інструментами інкультурації. [52] Щоб уникнути небезпеки розосередженості та плутанини при постійному розвитку та скерованості у різні галузі, Папа Іван Павло II прийняв зауваження отців Синоду і висловив принцип: безліч методів катехизації може бути ознакою життєвості та комплементарності, якщо кожен з цих методів здатний прийняти і слідувати основному закону, подвійної вірності Богові та людині, в одному підході любові. [53]
Водночас Синод щодо катехизації був сповнений рішучості не втратити вигоди і цінності минулого, з метою забезпечити систематичне, інтегральне, органічне та єрархічне передавання віри. [54] Тому Синод повторно запропонував два основні інструменти передавання віри: катехизація і катехуменат. Завдяки ним Церква активно передає віру, сіючи її в серцях катехуменів і катехизованих, щоб зробити їх досвід особливо плідним. Обітниця віри, отримана Церквою (traditio), яка пускає пагони і росте у процесі катехизації, є, у свою чергу, повторно дана (Redditio), збагачена цінностями різних культур. Катехуменат стає таким чином по суті центром зростання католицькості та розсадником оновлення Церкви. [55]
Оновлений акцент на цих два інструменти – катехизацію та катехуменат – повинен надати форми так званій «педагогіці віри», [56] мета якої – розширити ідею катехизації, щоб вона містила передавання віри. З часу згаданого Синоду катехизація стала власне процесом передавання Євангелія у тій самій формі, в якій християнська громада отримала його, розуміє його, святкує його, проживає і проголошує його. [57] «Катехизація, що бере участь у втаємниченні, яке водночас є всеосяжним і систематичним, не може просто бути обмежена до нагоди та обставини, тому що, насправді, така катехизація є формацією для християнського життя. Хоча вона і включає елемент навчання, проте виходить за його рамки , по суті дивлячись на «основні елементи» буття християнином, уникаючи спірних питань і не перетворюючись на богословське дослідження. Нарешті, через участь у втаємниченні, ця катехизація провадить до влиття у спільноту, яка живе, святкує і свідчить про віру, таким чином звершуючи водночас втаємничення, виховання і навчання. Це невід’ємне багатство катехуменату неохрещених дорослих має надихати інші форми катехизації». [58]
Отже, катехуменат став моделлю, яку Церква нещодавно прийняла, щоб надати форми передаванню віри. Отримавши новий акцент на ІІ Ватиканському Соборі, [59] катехуменат був використаний у реорганізації та віднові багатьох програм катехизації в окресленні роботи євангелізації. Загальні Вказівки щодо Катехизації, підсумовуючи важливі елементи виконання цього завдання, застановлюють глядача інтуїтивно збагнути основні причини, чому так багато помісних Церков використали цю модель у реструктуризації їх діяльності проголошення і зародження віри та прийшли до нової моделі під назвою «катехуменат для охрещених», [60] яка для всієї Церкви є постійним нагадуванням процесу втаємничення у віру і відповідальності за всю християнську спільноту. У результаті ця нова модель ставить Пасхальну Таємницю Христа в центрі всіх церковних програм; робить інкультурацію першим кроком у педагогіці та показує себе як істинний і належний процес формації [61].
15. Місцеві Церкви: суб’єкти передавання
Суб’єктом передавання віри є вся Церква, яка проявляється у місцевих Церквах. В них здійснюється проголошення, передавання та досвід у житті Євангелія. Більше того, місцеві Церкви, крім того, що є суб’єктом, є також плодами проголошення Євангелія і послання віри, які нагадують досвід першої християнської громади (пор. Ді. 2, 42-47): Дух збирає вірних у спільноти, які ретельно живуть своєю вірою, живлячись слуханням слів Апостолів і Євхаристією, а також жертвуючи власне життя за проголошення Царства Божого. II Ватиканський Собор визнає цю характеристику за основу кожної християнської спільноти, коли стверджує, що «Церква Христова дійсно присутня у всіх законних місцевих спільнотах вірних, котрі разом зі своїми пастирями також називаються Церквами в Новому Завіті. На своєму місці вони є новим народом, покликаним Богом у Святому Дусі та в повнім переконанні (пор. 1 Тит. 1,5). У них проголошення Христового Євангелія збирає вірних і в них виконується таємниця Господньої Вечері, «щоб через тіло і кров Господа об’єднувалися між собою всі братські спільноти»[62].
Наші Церкви в своїй діях, в області передачі віри, і в цілому проголошені, могли побачити конкретну і часто зразкову реалізацію цих слів Собору. Кількість християн, котрі в останні десятиліття займаються спонтанним і безкорисливим переданням віри стала істотною і позначила життя наших місцевих церков, як справжній дар Духу, даний нашим християнським спільнотам. Пастирська діяльність, пов’язана з переказом віри стала місцем, що дозволило Церкві існувати в різних місцевих соціальних контекстах, демонструючи багатство і розмаїття ролей та служінь, які її творять і оживляють у повсякденному житті. Можна було зауважити, як розвиваються функції зібраних навколо єпископа священиків, батьків, монахів, катехитів, спільнот, кожного зі своїм завданням і зі своїми компетенціями [63].
Окрім дарів і позитивних аспектів, потрібно згадати проблеми, які нова ситуація та надані зміни ставлять перед багатьма місцевими Церквами: недостатня, з точки зору кількості, присутність священиків робить результати їх роботи менш помітними, аніж цього б хотілось. Втома і виснаження, яку відчувають так багато сімей, послаблює роль батьків. Звідси виникає небезпека того, що тягар цієї важливої і значної діяльності впаде на самих катехитів, пригнічених тягарем дорученого їм завдання і самотністю в його реалізації.
Як уже згадувалося, культурна атмосфера і стан втоми, в яких знаходиться багато християнських спільнот, погрожують ослабленням здібності проповідування, переказу і виховання віри в наших місцевих Церквах. Питання апостола Павла, «Як же повинні були повірити […], коли їм ніхто не проповідує?» (Рим. 10, 14) – здається у наш час дуже конкретним. У цій ситуації ми також досвідчуємо щедроту Святого Духа у свіжості та динамізмі, які присутність груп і церковних рухів змогла внести в це завдання переказу віри. У той же час, потрібна подальша робота, щоб ці плоди змогли зробити свій внесок і віддати свою енергію тим формам катехизації та переказу віри, які втратили початковий ентузіазм.
16. Аргументація як спосіб проголошення
У світлі теперішньої ситуації місцеві Церкви покликані робити повторні спроби і знову покладати довіру на Духа, Котрий провадить їх, щоб місцеві Церкви змогли знову радісно і енергійно взяти на себе основну місію, яку Ісус довірив своїм учням: проголошувати Євангеліє (пор. Мк. 16,15) та звіщати Царство (пор. Мк. 3,15). Християни загалом повинні відчувати справжню відповідальність відповісти на Ісусів заклик та дозволити, щоб у цій відповіді ними провадив Дух, кожного відповідно до їх покликань. В часи, коли обирати віру та слідувати Христу важко і мало зрозуміло, якщо і не взагалі відкрито ставиться під сумнів чи протиставиться, спільнота і кожен християнин повинні з більшою відповідальністю брати на себе завдання, тобто бути свідками та вісниками Євангелія, слідуючи прикладу Ісуса Христа.
Такий спосіб дії нам також рекомендує Св. Апостол Петро, коли запрошує нас аргументувати і бути готовими дати справоздання «про вашу надію» (1 Пт. 3,15). Дух вказує шляхи, якими наші християнські спільноти можуть іти в новому етапі свідчення нашої віри та розробляти нові форми відповіді (apo-logia) тим, хто питає про logos, тобто причини нашої віри. Особиста онова додасть більшої гостроти нашій присутності у світі, де ми житимемо з надією і спасінням, які нам дав Ісус Христос. Як християни, ми повинні навчитись як по-новому відповідати із «скромністю та острахом, маючи добру совість» (1 Пт. 3,16) та з ніжною силою, яка виходить від єдності в Дусі з Христом та з переконанням, що нашою метою є особиста зустріч з Богом-Отцем у Його Царстві.[64]
Такий спосіб дії повинен бути всеосяжним, включаючи наш спосіб мислення та наші діла, індивідуальну поведінку та публічне свідчення, внутрішнє життя наших спільнот та їх спроби бути місіонерами, їх увага до освіти та сердечна віддача служінню бідним, а також здатність кожного християнина активно брати участь у розмовах, що відбуваються у ситуаціях реального життя та на робочому місці, щоб принести у ці контексти християнський дар надії. Такий спосіб дії повинен відображати запал, довіру і свободу промовляти (parresia), як показано у проголошенні Апостолів (пор. Ді. 4,32; 9,27-28) та у випадку Короля Аґриппи, котрий послухавши Св. Павла, мовив: «Ще трохи, і ти мене переконаєш стати християнином!» (Ді. 26,28).
В часи, коли багато людей живуть життя, яке дійсно є досвідом «пустелі темряви, яка приховує Бога, пустота душ вже не усвідомлює своєї гідності чи мети людського життя», Папа Бенедикт XVI нагадує нам, що «Церква загалом і всі її Пастирі, як Христос, повинні виводити народ з пустелі до місця, де є життя, до дружби з Сином Божим, до Того, Хто дає нам життя – життя в повноті.» [65]
Відповідно до логіки нашої віри, світ має право стати свідком такої поведінки у наших Церквах і у наших християнських спільнотах, [66] спосіб поведінки як спільноти, а також на основі міжособистісних стосунків, які вимагають, щоб кожна спільнота загалом і кожна охрещена особа окремо оцінювали себе, як зазначав папа Павло VI: «Окрім загального і публічного проголошення Євангелія, важливою і чинною залишається інша форма передавання – від особи до особи. […] Не може дійти до того, щоб через крайню необхідність проголошувати Радісну Звістку багатьом це спричинило до забуття цієї форми проголошення, оскільки до особистої совісті людини можна досягнути і торкнутись лише унікальним словом, яке вона чує від когось іншого».
17. Плоди передавання віри
Метою усього процесу передавання віри є зробити Церкву спільнотою свідків Євангелія. Папа Павло VI зазначав: «Вона є спільнотою віруючих, спільнотою живої і передаваної надії, спільнотою братської любові, і вона повинна безупинно слухати те, у що має вірити, слухати причини для надії та нову заповідь любові. Вона є Народом Божим, який живе у світі, і якого часто спокушають ідоли, і вона завжди повинна чути проголошення «величних Божих діл», які навернули її до Господа; вона завжди потребує, щоб Він її заново скликав до купи і об’єднував. Коротше кажучи, це означає, що вона постійно потребує, щоб її євангелізували, якщо хоче зберігати свіжість, енергію і силу для того, щоб проголошувати Євангеліє.» [68]
Результати цього триваючого процесу, які породжуються у Церкві як знак життєдайної сили Євангелія, набувають конкретної форми у відповідях, які даються на виклики наших часів. Сім’ї повинні ставати істинними і справжніми знаками любові та обміну, бути здатними до надії у чесноті їх відкритості на життя. Необхідними є зусилля для побудови спільнот, які матимуть правдивий екуменічний дух і будуть здатними до діалогу з іншими релігіями. Необхідною є відвага для підтримки ініціатив у соціальній справедливості і солідарності, яка ставить бідних у центрі турботи Церкви. Більш очевидною повинна бути радість від посвяти свого життя покликанню до священства чи богопосвяченого життя. Церква, яка передає свою віру, Церква «нової євангелізації», здатна у кожній ситуації демонструвати, що Дух провадить Її і перемінює історію Церкви, окремого християнина, а також усіх людей і їх культур.
Ще одним плодом передавання віри є відвага виступати проти невірності і скандалів, що виникають у християнських спільнотах, як знак і наслідок моментів втоми і виснаження від виконання завдання проголошення. Іншими плодами є: відвага усвідомити і визнати помилки; здатність продовжити свідчити про Ісуса Христа, розповідаючи про нашу постійну потребу бути спасенними, знаючи що – як вчить Св. Апостол Павло – можемо дивитись на наші немочі, і таким чином усвідомлювати силу Христа, Котрий спасає нас (пор. 2 Кор.12,9; Рим.7,14); покутні практики, перехід шляхом очищення і прагнення спокутувати за наслідки наших помилок; і незмінна довіра, що надія, яка була нам дана, «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рм.5,5). Всі ці плоди є наслідком процесу передавання віри та проголошення Євангелія, процесу, який перш за все приносить онову християнам і їх спільнотам, які приносять світові Євангеліє Ісуса Христа.
Запитання
Допомогти іншим досвідчити Христа є ціллю передавання віри, якою слід ділитися зі всіма, близькими і далекими. Ця ціль є стимулом для місії.
1. Наскільки наші християнські спільноти здатні бути місцями в Церкві, де люди можуть отримати духовний досвід?
2. До якої міри наша дорога віри є не лише інтелектуальним сприйняттям християнської істини, але і створенням досвіду особистої зустрічі, спільності та «життя» таємницею Христа?
3. Які рішення і відповіді надали окремі Церкви стосовно створення духовного досвіду, якого сьогодні прагнуть навіть молодші покоління?
Слово Боже та Євхаристія є основними засобами та першочерговими інструментами для забезпечення людей духовним досвідом християнської віри.
4. Яким чином дві попередні генеральні асамблеї Синоду Єпископів допомогли християнським спільнотам покращити якість їх слухання Слова Божого у наших Церквах? Яким чином вони допомогли покращити якість Євхаристійних відправ?
5. Які елементи отримали краще сприйняття? Які роздуми та пропозиції все ще очікують на сприйняття?
6. В якій мірі групи слухання та обговорення Слова Божого стають в наших спільнотах загально прийнятим методом християнського життя? В який спосіб наші спільноти виражають центральне місце Євхаристії (яку відправляють і споглядають), і відповідно до неї формують свою діяльність і життя?
Після десятиліть посиленої діяльності, у сфері катехизації є прояви стомлення і виснаження, особливо в тих, хто покликаний планувати і підтримувати діяльність Церкви у цій сфері.
7. Яким є практичний досвід в наших Церквах?
8. Які спроби робляться для того, щоб розпізнати катехитів у наших християнських спільнотах і відповідно їх готувати? Які спроби робляться для того, щоб додати конкретності та ефективності для розпізнання активної ролі решти членів спільноти у їх відповідальності передавання віри (батьків, хресних батьків, християнських спільнот)?
9. Які ініціативи заплановані для того, щоб підтримати батьків і заохотити їх до виконання завдання (виховання і, відповідно, виховання у вірі), яке культура все менше і менше визначає як їх роль?
Впродовж останніх десятиліть багато єпископських конференцій, у відповідь на заклики Другого ватиканського собору, почали займатись реорганізацією програм катехизації та переглядати катехитичні тексти.
10. В якому стані зараз ці ініціативи?
11. Які переваги приніс процес передавання віри? З якими труднощами та перепонами довелось зустрітись?
12. Яку роль у цьому переплануванні відіграв Катехизм Католицької Церкви?
13. Що роблять окремі християнські спільноти (парафії) та різноманітні групи і рухи для того, щоб їх катехизи були якомога більш церковними та координувались і відповідали іншим в Церкві?
14. Беручи до уваги значні культурні зміни, якими є головні педагогічні проблеми, з якими
катехитична діяльність нашої Церкви не може собі дати раду?
15. В якій мірі наші християнські спільноти використовували катехуменат як основу для планування програм катехиз та виховання у вірі?
Часи, в яких ми живемо, закликають Церкву оновити спосіб євангелізації і продемонструвати нову готовність звіщати нашу віру і надію.
16. Якою мірою місцеві Церкви змогли передати християнським спільнотам ці нові вимоги? Якими є результати? Що потрібно було зробити, і які перепони виникали на цьому шляху?
17. Чи стала гостра необхідність нового місіонерського проголошення звичним компонентом пастирської діяльності спільнот? Чи відбувався спад у переконанні, що ця місія повинна виконуватись у наших місцевих християнських спільнотах і у кожній ситуації нашого життя?
18. Окрім спільнот загалом, хто ще приносить дар життя суспільству через проголошення Євангелія? Якими є їх методи та діяльність? Якими є результати?
19. Наскільки охрещені вірні зросли у свідомості того, що вони були в першій особі покликані здійснювати проголошення Євангелія? Які приклади можна привести з цього приводу?
Проголошення та передавання віри відроджують християнську спільноту.
20. Якими є основні плоди передавання віри у наших Церквах?
21. Наскільки є окремі християнські спільноти готові визнати ці плоди, підтримувати і плекати їх? Яких плодів найбільше бракує?
22. Які перепони, випробування та скандали супроводжують проголошення Євангелія? Яким чином спільноти навчились переживати ці моменти, черпаючи з них нагоду для духовної та місіонерської онови?
ГЛАВА III
ВТАЄМНИЧЕННЯ У ХРИСТИЯНСЬКИЙ ДОСВІД
«Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,19-20).
18. Християнське втаємничення як процес євангелізації
Передавання віри серед змін у суспільстві та культурі ставить сьогодні перед християнством виклики. Усередині Церкви ситуація викликала великий процес обмірковування і переосмислення підходів щодо втаємничення людей у віру і допущення їх до таїнств. Заяви, зроблені під час ІІ Ватиканського Собору, [69] що в той час відображали бажання багатьох християнських спільнот, нині стали реальністю у багатьох помісних Церквах. Багато з перерахованих Собором елементів зараз є частиною нашого повсякденного досвіду, починаючи з майже загального усвідомлення внутрішнього зв’язку, що поєднує Таїнства християнського втаємничення. Хрещення, Миропомазання і Євхаристія більше не розглядаються як три окремих таїнства, а радше як етапи у процесі росту, від народження до зрілості у християнському житті, яка є частиною загальної програми втаємничення у віру. Сьогодні християнське втаємничення є відомим і обґрунтованим поняттям, а також пастирським інструментом в наших помісних Церквах.
У цьому процесі помісні Церкви, котрі можуть похвалитися багатовіковою традицією втаємничення у віру, багато у чому зобов’язані молодшим Церквам. Як ті, так і інші навчилися використовувати у своїх програмах модель християнського втаємничення дорослих, не обмежуючи її застосування лише до немовлят. [70] Таїнство Хрещення набуло більшого значення завдяки прийняттю давнього ритуалу катехуменату як способу розробки душпастирської програми, котра у контексті наших культур забезпечує свідоміше святкування Таїнства, глибше приготування і більшу ймовірність того, що новоохрещені будуть активніше брати участь у християнському житті у майбутньому. Багато християнських спільнот розпочали суттєві зміни у своїх практиках хрещення, переоцінюючи способи залучення батьків, у випадку хрещення немовлят, і чіткіше визначаючи цю нагоду як момент у євангелізації та можливість явно проголосити віру. Вони також прагнули планувати святкування Таїнства Хрещення, що дозволяє більше залучити спільноту і ясніше показати підтримку для батьків у їх завданні, зокрема і щодо християнського навчання, яке стає щоразу важчим. Урахування досвіду Східних Католицьких Церков також дозволило наголосити на містагогії, а саме, розглядаючи процес втаємничення як такий, що не завершується святкуванням Таїнства Хрещення, а як постійний формаційний досвід, таким чином служачи нагадуванням того, що метою навчання є зріла християнська віра. [71]
Цей початковий діалог викликав богословські та пастирські роздуми, котрі, враховуючи особливий характер різних обрядів, могли б допомогти Церкві знайти переформулювання, що розділяється на специфічні елементи цих практик втаємничення та настанови у вірі. Прикладом у цьому відношенні є питання про порядок таїнств втаємничення. У Церкві існують різні традиції. Це розмаїття чітко можна побачити у церковних звичаях Сходу і практиці Заходу щодо втаємничення дорослих і процедури, передбаченої для дітей. Така різноманітність підкреслюється також і у способі уділення Таїнства Миропомазання.
Очевидно, що риси західного християнства у майбутньому та здатність християнської віри говорити про західні культури багато в чому залежатиме від того, яким чином Церква на Заході займатиметься дослідженням практики хрещення. Однак цей процес самооцінювання не завжди приносив позитивні результати. Виникали непорозуміння щодо цього оцінювання, або й навіть його використовували для впровадження змін, що виявились дійсним розривом із минулим. З цієї точки зору, дехто вбачав у цих нових практиках можливість надати негативного судження про нещодавнє минуле Церкви і водночас представити безпрецедентні соціологічні моделі для того, щоб говорити про християнство і жити ним сьогодні. Часто цей спосіб мислення неуникно приводив до укинення практик хрещення немовлят. З іншої крайності, серйозною перешкодою для оцінювання, яка існувала на той час, була інертність деяких християнських спільнот, які були переконані, що просто дотримуючись рутинної діяльності минулого вони зможуть забезпечити благо та успіх діяльності Церкви.
Впродовж теперішнього процесу оцінювання перед Церквою постають дуже важливі виклики у певних місцях та ситуаціях, які змушують християнські спільноти братися за працю розрізнення та, відповідно, прийняти новий пастирський підхід. Звичайно, одним із викликів цього часу для Церкви є знайти спільний узгоджений час для уділення Таїнства Миропомазання. Цю тему піднімали під час ХІ Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів на тему Євхаристії, а пізніше – Папа Бенедикт XVI у Постсинодальному Апостольському Повчанні.[72] Нещодавно єпископські конференції розглянули різноманітні рішення стосовно цієї теми, базуючись на різних точках зору (педагогічній, сакраментальній та еклезіальній). Іншим викликом для Церкви є Її здатність знову розглянути зміст та динаміку містагогії у переплануванні програми втаємничення, без якої не вистачало би важливих елементів у процесі виховання віри. Ще одним викликом є протистояти спокусі у певних академічних чи освітніх програмах відмовитися від відповідного завдання Церкви проголошувати Євангеліє та виховувати у вірі, особливо у дітей та підлітків. Практичне застосування у цій сфері є різним у різних націях, і тому неможливо сформулювати єдину відповідь з усіма необхідними врахуваннями. Однак ця проблема стосується усіх помісних Церков.
Як можна здогадатись, втаємничення у вірі є необхідною частиною завдання євангелізації. «Нова євангелізація» має багато чого розповісти на цю тему. Церква потребує значним і рішучим чином продовжувати вже розпочату діяльність розпізнання і в той же час шукати внутрішніх сил для нового пробудження окремих осіб і спільнот, в яких проявляються ознаки втоми та знеохочення. Характерні риси наших спільнот в майбутньому будуть багато в чому залежати від енергії, яку буде вкладено у сферу душпастирської опіки, а також від конкретних ініціатив для її розгляду та реалізації.
19. Перше проголошення та потреба нових форм розмови про Бога
Процес ревізії шляхів ініціації у віру додатково унаочнив виклик, який дуже виразний у актуальній ситуації: факт, що сучасній людині стає все важче слухати слова розмови про Бога і їй бракує здатності та досвіду, які могли б відкрити її на такі слова. Йдеться про проблему, з якою Церква бореться віддавна і на яку не тільки вже звертали увагу, але також і було вказано засоби для вирішення. Вже Папа Павло VI, усвідомлюючи цей виклик, вказував Церкві пильну потребу віднайдення нових засобів представлення християнської віри [73]. Так виникла потреба «першого проголошення» [74], як метод відвертого представлення, чи радше голошення основ нашої віри.
«Перше проголошення», вповні включене у справу реструктуризації процесу впровадження у віру, є скероване до невіруючих, до тих, хто практично живе в релігійній байдужості. Його завданням є голошення Євангелія і заклик до навернення тих, хто ще не знає Ісуса Христа. Катехеза, окрема від першого проголошення Євангелія, поширює зріст у цьому першому наверненні і виховує навернених до віри, притіловлюючи їх до християнської спільноти. Розрізнення між цими двома формами служіння Слова не завжди легко встановити і не обов’язково це робити дуже детально. Тут йдеться про подвійну дію, яка часто об’єднується в одній душпастирській діяльності. Часто стається так, що особи, які часто відвідують катехези, все ще потребують справжнього навернення. Тому варто звертати більшу увагу в катехезі і вихованні на голошення Євангелія, яке закликає до цього навернення, провокує його і підтримує. Власне таким чином нова євангелізація стимулює традиційні способи виховання до віри, підкреслюючи їх керигматичний характер проголошення [75].
Перша невідкладна відповідь на цей виклик вже розпрацьована. Але, крім невідкладної відповіді, розрізнення, яке проводимо, вимагає від нас застанови, щоб ще глибше зрозуміти причини, через які слова про Бога є такими чужими нашій культурі. В першу чергу треба перевірити, чи не стосується це також і самих християнських спільнот [76], які повинні випрацювати відповідні форми і засоби, як говорити про Бога, що може допомогти їм відповісти на очікування і неспокої сучасних людей, показуючи їм, як новина, якою є Христос, становить дар, якого ми всі очікуємо і якого прагне кожна людина як невисловленої відповіді на її пошук сенсу та прагнення правди. Таким чином, відсутність розмов про Бога, дає нагоду для місійного проголошення. Щоденне життя підкаже нам, де знаходяться ті «двори язичників» [77], в яких наші слова будуть не тільки почуті, але й сповнені сенсу і лікарством від недуг людства. Завдання «нової євангелізації» полягає в тому, щоб так провадити чи то практикуючих християн, чи то тих, які ставлять собі питання про Бога і шукають Його, щоб вони у своїй совісті почули особисте покликання, яке Він до них скеровує. Нова євангелізація є викликом, скерованим до християнських спільнот, щоб вони в більшій мірі покладали свою довіру в Дусі, який їх провадить в історії. Таким чином вони будуть здатні подолати страхи, які досвідчують, і їм вдасться виразніше побачити місця і шляхи, через які можна підняти питання Бога у центрі життя сучасних людей.
20. Втаємничувати у вірі, виховувати до правди
Наслідком необхідності говорити про Бога є можливість і необхідність аналогічно говорити про людину. Євангелізація вимагає цього з своєї природи. Це з нею безпосередньо пов’язане. Існує тісний зв’язок між втаємниченням у вірі та вихованням. Про це говорив ІІ Ватиканський Собор [78]. Це нещодавно підтвердив також Папа Бенедикт XVI: «Деякі ставлять під питання участь Церкви в освітній діяльності, питаючи, чи її засоби не можна використати десь інше. […] Базова місія Церкви, якою є євангелізація, в якій виховні інституції відіграють ключову роль, є згідна з основоположною аспірацією того народу, який прагне до створення суспільства, найбільш відповідного гідності людської особи. Однак, часом вартість внеску Церкви в суспільство була піддана сумнівам. У зв’язку з цим тут важливо пригадати, що правди віри і розуму ніколи не є суперечними»[79]. Об’явленою істиною Церква очищає розум і допомагає розпізнати остаточні правди як основу людської моральності і етики. Зі своєї природи Церква обороняє істотні моральні категорії, зберігаючи живою надію в людстві.
Слова Папи Бенедикта XVI перелічують мотиви, чому природнім є те, що євангелізація та втаємничення у вірі включають виховну діяльність, яку Церква проводить як служіння для світу. Це завдання ми повинні виконувати в сьогоднішньому моменті і культурному контексті, коли всяка форма виховної діяльності видається щоразу важчою і критичнішою, до тієї міри, що сам Папа говорить про «катастрофічний стан освіти» [80].
Говорячи про «катастрофічний стан освіти», Папа прагне звернути увагу на щоразу більші труднощі, які зустрічає сьогодні не лише християнська освітня діяльність, але і більш загально – всяка освітня діяльність. Щоразу важче передавати новим поколінням основні вартості життя і правильної поведінки. Ці труднощі досвідчують батьки, які бачать, що щоразу більш обмеженою є їх можливість впливу на процес виховання, але також і освітні заклади, яким довірене це завдання, починаючи зі школи.
Цих змін можна було, в якісь мірі, сподіватись: у суспільстві і культурі, в яких часто домінує релятивізм, в якому бракує світла істини. Для багатьох розмови про істину видаються занадто складними, їх вважають «авторитарними», і вони остаточно починають сумніватися, чи життя є добрим – «Чи варто бути людиною? Чи варто жити?» – чи враховуються відносини і зобов’язання, які творять життя. Як в такому контексті окремі особи чи спільноти можуть пропонувати молоді і передавати з покоління в покоління щось вартісне і певне, правила життя, істинне значення і переконливі цілі людського життя? Тому освіта у великій мірі применшується до передачі окреслених вмінь, практичних здатностей, і разом з тим намагається заспокоїти прагнення щастя в молодих поколіннях, засипаючи їх предметами споживання і даючи їм миттєве задоволення. І тому батьки, і вчителі стоять перед сильною спокусою відмовитись від власних освітніх завдань і навіть не розуміють, в чому полягає їх роль, довірена їм місія.
В цьому полягає «катастрофічний стан освіти»: не можемо більше запропонувати молодим, новим поколінням те, що повинні їм передати. Ми заборговуємо їм правдиві вартості, які є основою життя. І так забувається та ігнорується суттєва ціль освіти, якою є формування осіб, щоб вони могли жити в повноті і робити власний внесок у добро суспільства. Тому в різних місцях зростає потреба у правдивій освіті та істинних вихователів. Цю потребу підтверджують спільно батьки (стурбовані, а деколи занепокоєні майбутнім власних дітей), вчителі (які переживають сумний досвід деградації шкільництва) і саме суспільство, в якому під загрозою знаходяться основи спільного життя.
У такому контексті обов’язок Церкви виховувати у вірі, у наслідуванні та свідченні про Господа стає все більше справжнім внеском у виведення наших суспільств з освітньої кризи, кладучи кінець недовірі і дивній ненависті до себе самого, не кажучи вже про інші форми автокритики, які є настільки характерними для деяких культур. Цей обов’язок Церкви може дати християнам властиву нагоду увійти до публічного простору наших суспільств, щоб повторно підняти в ньому питання про Бога і внести в нього як дар власну традицію виховання, яку християнські спільноти, керовані Святим Духом, проводили впродовж століть.
З цього огляду Церква володіє традицією чи швидше історичним капіталом педагогічних ресурсів, праць і досліджень, інституцій, персоналу – висвячених і не висвячених, з релігійних чинів і згромаджень – які можуть запропонувати значущу присутність Церкви у світі шкільництва і виховання. Більше того, у зв’язку з присутніми у світі суспільними і культурними змінами, і в цій традиції також відбулися значні зміни. Відповідно корисним було би також впровадити розрізнення у цій галузі, щоб окреслити пункти для обговорення цих змін. Потрібно буде також розпізнати нові духовні ресурси, майбутні виклики у вихованні, на які слід відповідно реагувати, пам’ятаючи, що основним завданням Церкви є виховувати до віри, до наслідування і свідчення, а також допомагати людям вступити у особисті відносини з Христом і Отцем.
21. Мета «екології людської особи»
Мету всієї освітньої діяльності Церкви легко визначити. Йдеться про працю над тим, що Папа Бенедикт XVI назвав «екологією людської особи». «Існує необхідність правильного розуміння того, що можна назвати людською екологією. […] Ключовою проблемою є загальне моральне ставлення суспільства. Якщо не поважається право на життя і природну смерть, якщо штучно проводиться зачаття, вагітність і народження людини, якщо людські ембріони жертвують на наукові дослідження, загальна свідомість зрештою губить поняття людської екології, а разом з ним поняття екології середовища. Суперечливо закликати нове покоління поважати навколишнє середовище, в той час як освіта і законодавство не допомагають їм поважати самих себе. Книга природи єдина і неподільна: вона стосується не лише навколишнього середовища, але й життя, сексуальності, шлюбу, сім’ї, суспільних відносин, одним словом загального людського розвитку. Наші обов’язки по відношенню до навколишнього середовища є такими ж як обов’язки по відношенню до особи як такої, а також по відношенню до інших. Не можна нав’язувати одних, в той же ж час порушуючи інші. У цьому полягає серйозне протиріччя сьогоднішньої ментальності і практики, яка принижує людину, знищує навколишнє середовище і завдає шкоди суспільству»[81].
Християнська віра допомагає розвивати розуміння глибокої рівноваги у існуванні та історії. Вона робить це не в загальний спосіб чи ззовні, але поділяє прагнення до пізнання та вияснення, скеровуючи до блага людини і всесвіту. Християнська віра допомагає нам зрозуміти глибокий зміст основного людського досвіду, як показує цитований вище текст. Це завдання критичної конфронтації і орієнтації католицизм виконує здавна. Церква стає все більш спорядженою для цієї праці, встановлюючи інститути, центри дослідження та університети, що є плодом інтуїції та харизми деяких установ чи турботи місцевих Церков про освіту. Ці інститути спільними зусиллями виконують свої функції досліджень та розвитку знань у різних культурах і суспільствах. Представлені вище суспільні і культурні зміни ставлять ці інституції перед новими питаннями і викликами. Розпізнання, яке лежить в основі «нової євангелізації» повинно бути спрямоване на культурну та освітню прихильність Церкви. Таким чином, можна визначити критичні аспекти викликів, силу і стратегію, яку потрібно застосувати, щоб забезпечити майбутнє не тільки Церкви, але також окремої особи і людства.
Звичайно, «нова євангелізація» сприймає ці культурні сфери як «двори язичників», допомагаючи їм жити згідно їх основної мети чи «покликання» серед змін, які вони відчувають, а саме вносячи питання про Бога і християнську віру у сучасні розмови та перетворюючи ці сфери на місця, де формуються вільні і зрілі особи, здатні, у свою чергу, поставити питання про Бога у своєму житті та в родині.
22. Євангелізатори і вихователі як свідки
Контекст «освітньої катастрофи», в якій ми перебуваємо, надає особливого значення словам Папи Павла VI: «Людина наших часів охочіше слухає свідків, аніж вчителів, а якщо й слухає вчителів, то лише тому, що вони є свідками. […] Отже Церква найефективніше може євангелізувати світ своєю поведінкою і традиціями, тобто через свідчення, підтверджене життям; воно чітко показує ЇЇ вірність Господові Ісусові, убогість, стриманість, свободу від будь-якої земної влади у світі, і, нарешті, святість» [82]. Усілякий проект «нової євангелізації», будь-який проект голошення і передавання віри не може не враховувати потребу існування людей, які своєю щоденною поведінкою додають міці євангелізації. Саме їхній приклад є тією додатковою вартістю, що підтверджує істинність їхньої відданості, суті того, що вони вчать, а також того, до чого закликають. Теперішній «катастрофічний стан освіти» підвищує попит на вихователів, які можуть бути достовірними свідками тих вартостей, на основі яких можна оперти чи то особисте життя кожної людини, чи то спільні плани суспільного життя. Є чудові взірці. Досить згадати, св. Павла, св. Патрика, св. Боніфація, св. Франциска Ксаверія, свв. Кирила і Методія, св. Tурибія з Mонгровейо, Св. Даміана де Веустера та бл. Мати Терезу з Калькутти.
Ця вимога стає для сучасної Церкви обов’язком надавати підтримку і формувати ту велику кількість людей, які вже давно беруть участь у євангелізації і освіті (єпископів, священиків, катехитів, вихователів, учителів, батьків); християнських спільнот, які повинні приділяти більше уваги і докладати більше зусиль у вирішення цього завдання, яке дуже важливе для майбутнього Церкви і людства. Треба чітко утвердити в наших Церквах засадниче значення служіння євангелізації, голошення та передавання віри. Індивідуальні спільноти повинні переглянути свої пріоритети для дій, щоб докладати більше сил і засобів у спільну справу «нової євангелізації».
Щоб віра мала на чому опертися і з чого черпати життєві сили, вона на початку потребує того первісного середовища, яким є сім’я, що є першим місцем, де ми вчимося молитися [83]. У сфері сім’ї виховання у вірі насамперед має форму навчання дитини молитви. Спільна молитва з дитиною допомагає батькам призвичаїти дитину до присутності люблячого Бога, навчити її розпізнавати Його, а також дозволяє їм стати ймовірними свідками для самої дитини.
Формацією і турботою потрібно підтримувати не тільки вже діючих євангелистів, але й шукати нові сили, не обмежуватися лише технічною підготовкою, яка в іншому випадку необхідна. Потрібна, передусім, духовна формація, школа віри у світлі Євангелія Ісуса Христа, під керівництвом Духа, щоб відчути батьківство Бога. Євангелізувати може тільки той, хто сам піддався і піддається євангелізації, хто готовий дати себе відновити духовно через зустріч і життєве єднання з Ісусом Христом. Він може передавати віру, як нам про це свідчить апостол Павло: «Я повірив, тому заговорив» (2 Кор. 4, 13).
Отже, нова євангелізація насамперед є духовним завданням і викликом. Вона є завданням християн, які прагнуть до святості. У цьому контексті та з таким розумінням формації буде корисно присвятити відповідний час і місце для зіставлення методів, якими користуються місцеві Церкви, щоб довести до відома охрещених, що вони мають євангелізаційні та місіонерські обов’язки.
В різних контекстах нової євангелізації, свідки, щоби були достовірними, повинні вміти висловитися мовою свого часу, проповідуючи посеред нашого світу мотиви надії, що оживляє їх (пор. 1 Пт. 3, 15). Такого завдання не можна запланувати спонтанно, воно потребує уваги, освіти і догляду.
Запитання
Проект нової євангелізації розглядається як перевірка всіх місць і заходів, які має Церква, щоби проповідувати Євангеліє світові.
1. Чи є метод «першого проповідування» добре відомий і широко практикується в християнських спільнотах?
2. Чи приймають християнські спільноти форму пастирської діяльності, метою якої є заклик прийняти Євангеліє і навернутись на християнство?
3. Як різні християнські спільноти дають собі раду з вимогами випрацьовувати нові способи проповідування про Бога в суспільстві та в середині наших спільнот? Якими значними подіями варто поділитися з іншими Церквами?
4. Як ідею «двору язичників» прийняли і розвинули в різних місцевих Церквах?
5. Яке місце серед пріоритетів різних християнських спільнот займає завдання пошуку нових методів євангелізації? Які ініціативи були прийняті, щоб насправді привести до місійного відкриття християнських спільнот?
6. Який досвід, які інститути, які нові асоціації або групи були створені чи розвинені для радісного і переконливого проповідування Євангелія?
7. Як складається співпраця між парафіянами і цими новими утвореннями?
Церква доклала багато зусиль, щоб покращити свої методи втаємничення у вірі й виховання у ній.
8. Який досвід християнського втаємничення дорослих був визнаний взірцевим, згідно з яким проводять перегляд шляхів втаємничення у вірі в наших спільнотах?
9. Якою мірою і як прийняли метод християнського втаємничення? Як він допоміг переглянути пастирську програму хрещення та виділити зв’язок між таїнствами Хрещення, Миропомазання та Євхаристії?
10. Східні Католицькі Церкви уділяють усі три таїнства християнського втаємничення дітям. Які підстави до цього, що специфічного в цьому досвіді? Наскільки ця практика вплинула на роздуми та зміни, що відбуваються у християнському втаємниченні у католицьких Церквах?
11. Яким чином «катехуменат хрещення» вплинув на перегляд методів підготовки до таїнств, перетворюючи їх на духовну подорож християнського втаємничення та активно залучаючи не лише реципієнтів, але й різних членів спільноти (особливо дорослих)? Як християнські спільноти підтримують батьків у виконанні завдання передавання віри, яке стає щоразу складнішим?
12. Які зміни відбулися в розташуванні таїнства Миропомазання на цьому шляху? З якої причини?
13. Як вдалося впровадити до цього процесу містагогічні елементи?
14. У якій мірі християнські спільноти зуміли пристосувати процес виховання у вірі до дорослих, таким чином уникаючи небезпеки того, що це виховання обмежувалось би дитячим віком?
15. Яким чином місцеві Церкви розглядають роль проголошення та необхідність надавати більшої ваги походженню віри та пастирській програмі Хрещення?
16. Яким чином парафіяльні спільноти уникнули спокуси передачі відповідальності за виховання до віри на інші суб’єкти релігійної освіти (наприклад, освітні установи, таким чином змішуючи виховання у вірі з різними формами релігієзнавства)?
Проблема освіти постає перед нашими Церквами, як справжня катастрофа.
17. Якою мірою цю проблему підняли і зайнялись її вирішенням? Які засоби наявні для цього?
18. Як присутність католицьких установ у сфері освіти допомагає відповісти на цей виклик? Які переміни переживають ці інституції? Які ресурси повинні відповісти на цей виклик?
19. Який зв’язок існує між цими установами та іншими церковними установами, а також між цими установами та парафіяльним життям?
20. В який спосіб цим інституціям вдається здобути право голосу у світі культури і суспільстві, збагачуючи дискусії і культурні мислительні течії голосом досвіду християнської віри?
21. Які відносини існують між католицькими інституціями та іншими навчальними закладами, між ними і суспільством загалом?
22. Як великі культурні установи (католицькі університети, культурні центри, дослідницькі центри), які історія залишила нам в спадщину, можуть брати участь у дебатах щодо основних людських цінностей (захист життя, сім’ї, миру, справедливості, солідарності, створення)?
23. Як вони допомагають людині розширювати межі розуму, доходити до істини, розпізнавати ознаки Божого плану, котрий надає сенсу нашим діям? З іншого боку, як християнські спільноти допомагають зрозуміти і вслухатися в питання і найглибші очікування, яким дає вираз сучасна культура?
24. Якою мірою цим установам вдається знайти своє місце у явищі під назвою «Двір язичників»? Чи готові вони бути місцями, де християни сміливо налагоджують різні форми діалогу, які відповідають найглибшим сподіванням людей та їхньому прагненню Бога, несуть в ці контексти питання про Бога, ділячись власним досвідом пошуків і говорять нам про дар своєї зустріч з Євангелієм Ісуса Христа?
Проект нової євангелізації вимагає різних форм і методів формації для голошення і свідчення.
25. Як християнські спільноти реагують на нагальну потребу залучення, формування та підтримки людей, які свідченням свого життя можуть бути євангелізаторами та вихователями?
26. Які служіння, засновані або частіше фактичні, з’явилися в місцевій Церкві чи які Церква підтримувала саме для того, щоб проповідувати Євангеліє?
27. Яким чином парафії показували відкритість на важливість деяких рухів і харизматичних груп?
28. В останніх десятиліттях чимало конференцій єпископів визнали місію та євангелізацію важливими і пріоритетними елементами у своїх пастирських планах. Які результати це дало? Як їм вдалося привернути увагу християнських спільнот до «духовного» характеру цього місіонерського виклику?
29. Яким чином акцент на «новій євангелізації» допоміг в ревізії та реорганізації програм формації кандидатів до священства? Як окремі установи, яким довірили цю формацію (єпархіальні семінарії, регіональні семінарії, і ті семінарії, які провадять монаші згромадження) змогли переглянути і пристосувати свої життєві правила до цього пріоритету?
30. В який спосіб постійний дияконат був включений у церковне завдання євангелізації?
ПІДСУМОК
«Коли Святий Дух зійде на вас, отримаєте його силу» (Ді. 1, 8).
23. П’ятидесятниця, як основа «нової євангелізації»
Разом зі своїм приходом до нас, Ісус Христос передав нам божественне життя, яке змінює обличчя землі, все творить новим (пор. Одкр. 21, 5). Його одкровення стосується нас не тільки як одержувачів спасіння, яке нам дароване, але і як проповідувачів і свідків. Дух Воскреслого Господа, таким чином, дозволяє в нашому житті, ефективно проповідувати Євангеліє по всьому світу. Це досвід першої християнської спільноти, котра бачила, як слово поширюється через вчення і свідчення (пор. Ді. 6, 7).
Хронологічно, євангелізація розпочалась в день П’ятидесятниці, коли апостоли зібралися разом в одному місці на молитві з Матір’ю Христа і отримали Святого Духа. За словами Архангела, той хто є „повним благодаті”, знаходиться на апостольській дорозі євангелізації і на всіх дорогах, на які увійшли наступники апостолів, щоб проповідувати Євангеліє.
Нова євангелізація не означає „нове Євангеліє”, бо „Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). Нова євангелізація є засобом реагувати на знаки часу, потреби сучасної людини і народів, у новому контексті формування культури, за допомогою якої ми висловлюємо нашу ідентичність і шукаємо сенс нашого існування. Таким чином, нова євангелізація означає розвиток культури, щоразу глибше укоріненої в Євангелії; означає відкриття нової людини, котра є в нас завдяки Духу, даному через Ісуса Христа і Отця. Нехай підготовка до чергової Генеральної асамблеї Синоду Єпископів, її робота буде для Церкви нічим іншим як новою Горницею, в якій наступники апостолів, з’єднані в молитві разом з Матір’ю Христа – з Тією, Котру називають Зіркою Нової Євангелізації [84] – приготують шлях нової євангелізації.
24. «Нова євангелізація»: бачення Церкви сьогодні і завтра
У цьому тексті дуже часто говорилось про нову євангелізацію. На закінчення варто нагадати глибокий зміст цього терміну і вкладений в нього заклик, висловлений Папою Іваном Павлом II, котрий дуже його підтримував і поширював. «Нова євангелізація» означає, «що ми мусимо заново розпалити в собі первинну старанність і дозволити, щоб нам передався запал апостольського проповідування, яке взяло початок з П’ятидесятниці. Ми мусимо збудити в собі гарячий дух святого Павла, котрий кричав: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Цей запал стимулює Церкву до нової активної місії, яку не можна доручити всього лише вузькій групі «фахівців», але яка вимагатиме відповідальної участі всіх членів Божого народу. Хто насправді зустрів Христа, не може залишити Його для себе, але повинен Його проголошувати. Необхідним є новий апостольський розмах, який переживався б як щоденне завдання спільнот і християнських груп»[85].
В цьому тексті також багато йшлося про зміни і перетворення. Зіткнувшись із ситуаціями, що виражають епохальні зміни, в нас часто пробуджується страх і тривога. У такій ситуації ми відчуваємо потребу певного бачення, яке дозволить дивитися в майбутнє очима, повними надії, без сліз і розпачу. Як Церква, ми вже маємо це бачення. Це – царство, яке вже прийшло, яке благовістив нам Ісус Христос і описане у Його притчах. Це Царство, яке вже передається нам через Його навчання, , перш за все, через Його смерть і воскресіння. Однак, нам часто здається, що ми не можемо конкретно описати це бачення, засвоїти його в собі, ми не можемо перетворити його в живе слово для нас і наших сучасників, прийняти його за основу нашої діяльності в нашому пастирському і церковному житті.
У зв’язку з цим, з часів II Ватиканського Собору Папи Римські давали нам чітке гасло пастирської опіки сьогодні і в майбутньому: «нова євангелізація», нове проголошення Христа, Котрий дарує радість і свободу. Це гасло може бути основою цього бачення, якого ми потребуємо: бачення Церкви євангелізуючої, яке було вихідною точкою для цього тексту, і зараз є завданням, що покладається на нас на завершення. Ми повинні прикласти всі зусилля розпізнання з метою, щоб це бачення глибоко вкорінилось у наших серцях, у серці кожного з нас, у серцях наших Церков, на службі світу.
25. Радість євангелізації
Нова євангелізація означає ділитиcь зі світом прагненням спасіння і обґрунтовувати нашу віру, передаючи Логос надії (пор. 1 Пт. 3, 15). Людство потребує надії для життя у ці часи. Змістом цієї надії є «Бог, Котрий має людський образ і котрий полюбив нас до кінця» [86]. Тому Церква за своєю суттю є місіонерською. Ми не можемо утримувати для себе слова вічного життя, які ми отримали при зустрічі з Ісусом Христом. Вони призначені для всіх, для кожної людини. Кожна людина сьогодні, знаючи про це, чи ні, потребує їх.
Саме брак цієї свідомості призводить до розчарування і порожнечі. Серед перешкод на шляху до нової євангелізації знаходиться саме брак радості і надії серед людей, що спричинюється і поширюється різноманітними ситуаціями нашого часу. Часто брак радості і надії настільки сильний, що порушує сам зміст нашої християнської спільноти. Саме це є причиною для віднови заклику до нової євангелізації не просто як до додаткової відповідальності, але як шляху відновлення радості і життя у контекстах, полонених страхом.
Тому ми підходимо до нової євангелізації з ентузіазмом. Насолоджуймося і радіймо євангелізації, навіть тоді, коли здається, що проголошення є сіянням у сльозах (пор. Пс. 126, 6). «Маймо такий дух ентузіазму – який мали Іван Хреститель, Петро і Павло, інші апостоли, і безліч чудових проповідників Євангелія у цілій Церкві – якого ані люди, ані речі не здатні приглушити. Хай він буде великою радістю для тих, хто присвятив своє життя Богові. Лише б сучасний світ, який шукає то в тривозі, то в надії, приймав Євангеліє не від пригнічених чи позбавлених надій проповідників, не від нетерплячих чи боязких, але від слуг Євангелія, життя котрих світилось би запалом, беручи приклад з тих, хто першими зачерпнули свою радість від Христа і, не вагаючись, жертвували своїм життям для того, щоб Царство проголошувалось і Церква встановлювалась у серці світу» [87].
[1] Бенедикт XVI, Проповідь на закриття Спеціальної Асамблеї Синоду Єпископів для Близького Сходу (24 жовтня 2010): L’Osservatore Romano, 25–26 жовтня 2010 року, с. 8.
[2] Бенедикт XVI, Апостольське послання «motu proprio» Ubicumque et semper, яке встановлює створення Папської ради з нової євангелізації (21 вересня 2010): L’Osservatore Romano, 13 жовтня 2010 року, с. 4–5.
[3] Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Verbum Domini (30 вересня 2010), пп. 96. 122: L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 року, с. 96, 111–112.
[4] Павло VI, Апостольська Повчання Evangelii Nuntiandi (8 грудня 1975), н. 80: AAS 68 (1976), 74.
[5] ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Декрет про місіонерську діяльність Ad gentes, н. 2.
[6] Див, ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, н. 2.
[7] Св. Хіларі з Пуатьє, In Ps. 14: PL 9, 301; Еусебій Кесарійський, In Isaiam, 2–3: 24 PG, 462–463, Св. Кирило Олександрійський, In Isaiam V, cap. 54, 1–3: 70 PG, 1193.
[8] Павло VI, Апостольське Повчання Evangelii Nuntiandi, (8 грудня 1975 року), н. 14: AAS 68 (1976), 13.
[9] Див. там само, н. 15: AAS 68 (1976), 13–14.
[10] Ватиканський Вселенський Собор, Пастирська конституція Gaudium et spes, н. 4.
[11] Пор. Іван Павло II, Проповідь під час Св. Літургії у храмі Святого Хреста в Могилі (9 червня 1979 р.), 1: AAS 71 (1979), 865: «Там, де ставимо хрест, постає знак того, що прибула вже Добра Новина про спасіння людини Любов’ю. […] Коли був зведений неподалік від цього місця новий, дерев’яний хрест, він уже був у часі нового тисячоліття. Ми отримали знак, що на порозі нового тисячоліття – в ці нові часи і нові умови по-новому входить Євангеліє. Що розпочалась нова євангелізація, ніби друга, і все ж та сама, що й перша».
[12] Іван Павло II, Промова до XIX З’їзду CELAM, (Порт-о-Пренс, 9 березня 1983 р.), н. 3: AAS 75 I (1983), 778.
[13] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio (7 грудня 1990 року), н. 30: AAS 83 (1991), 276 Також див. н. 1–3, там само: AAS 83 (1991), 249–252.
[14] Іван Павло II, Апостольське Звернення Christifideles Laici (30 грудня 1988 р.), н. 35: AAS 81 (1989), 458.
[15] Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in Africa (14 вересня, 1995), н. 57. 63: AAS 85 (1996), 35–36, 39–40, Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in America (22 січня 1999 р.), н. 6.66. AAS 91 (1999), 10–11, 56, Id. Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in Asia (6 листопада 1999 року), п. 2: AAS 92 (2000), 450–451; Id, Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in Oceania (22 листопада 2001 р.), п. 18: AAS 94 (2002), 386–389.
[16] Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in Europa, 2003, н. 2: AAS 95 (2003), 650, яке посилається на н. 2, заключної декларації Першого Спеціального З’їзду Синоду Єпископів для Європи, 1991. Див. також Ecclesia in Europa, 45 (28 червня 2003 р.), н. 45: AAS 95 (2003), 677.
[17] Див. там само, н. 32: AAS 95 (2003), 670: «У той же час я хотів би ще раз запевнити пасторів і братів і сестер з Православних Церков, що нову євангелізацію в жодному разі не можна плутати з прозелітизмом, і це безумовно зобов’язує дотримуватись істини, свободи і гідності кожної людської особистості». Потреба євангелізації, відмінність між євангелізацією та прозелітизмом, спосіб проведення євангелізації в рамках чіткого екуменічного ставлення, всі ці питання були уточнені в документі: Конгрегація Доктрини Віри, Доктринальна нота про деякі аспекти євангелізації (3 грудня 2007 р.), н. 10–12: AAS 100 (2008), 498–503.2007, н. 10–12.
[18] Бенедикт XVI, Промова до Римської курії (21 грудня 2009 р.): AAS 102 (2010), 40. Той же образ «двору поган» Папа Бенедикт XVI подав знову у своєму Посланні на Всесвітній День Комунікації 2010 (24 січня 2010 р.): AAS 102 (2010) 117. У цій роботі новий «двір язичників» – це соціальний простір, який створили нові засоби масової інформації і який стає щораз популярнішим, нова євангелізація означає витоптати дорогу для проповіді Євангелія в цих високотехнологічних областях.
[19] Див. наприклад, Св. Климент Олександрійський, Protreptico IX, 87, 3–4 (Sources chrétiennes, 2, 154); Св. Августин, Sermo 14, D [= 352], 3 (Nuova Biblioteca Agostiniana, XXXV/1, 269–271).
[20] Див. напр., Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio, 1990, н. 37: AAS 83 (1991), 282–286.
[21] Див. Бенедикт XVI, Промова до учасників Пленарної асамблеї Папської ради з культури, (8 березня 2008 р.): AAS 100 (2008), 245–248.
[22] Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Звернення Verbum Domini (30 вересня 2010), н. 102: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 року, п. 97.
[23] Див. Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate, 2009, н. 42: AAS 101 (2009), 677–678.
[24] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio (7 грудня 1990 року), н. 37: AAS 83 (1991), 282-286; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Засобів Масової Комунікації 2010 (24 січня 2010 р.): AAS 102 (2010) 117.
[25] Див, Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009 р.), н. 42: AAS 101 (2009), 678: «Довгий час вважали, що бідні країни повинні залишатися на стадії сталого розвитку і задовольнятися благодійністю розвинених країн. Проти цієї ментальності виступив Павло VI у Populorum Progressio. Сьогодні матеріальні сили, щоб дозволити цим країнам вирватися зі злиднів, є потенційно більшими, ніж будь-коли, але здебільшого з них скористалися самі народи у розвинених країнах, які могли б використовувати процес лібералізації руху капіталу і робочої сили. У такий спосіб розширення сфери соціального забезпечення на світовому рівні не треба сповільнювати через егоїстичні проекти, протекціоністські або продиктовані особистими інтересами. Дійсно, участь країн, які є новими або на дорозі розвитку, сьогодні дає змогу ефективніше управляти кризою. Перехід, включений в процес глобалізації, становить великі труднощі і небезпеки, які можна подолати тільки якщо ми розуміємо, що антропологічну й етичну душу, яка з глибини керує глобалізацією, спрямовуючи її до солідарної гуманізації. На жаль, над душею часто домінують і пригнічують її етично-культурні перспективи індивідуалістичного і утилітарного характеру».
[26] Див, Бенедикт XVI, Енцикліка Spe Salvi (30 листопада 2007 р.), н. 22: AAS 99 (2007), 1003–1004.
[27] Конгрегація Доктрини Віри, Лист про деякі аспекти християнської медитації Orationis formas, 15 жовтня 1989: AAS 82 (1990), 362–379.
[28] Пор. Іван Павло II, Апостольське Повчання Christifideles Laici, (30 грудня 1988 р.), н. 34: AAS 81 (1989), 455
[29] Там само, N. 26: AAS 81 (1989), 438.
[30] Там само, N. 34. AAS 81 (1989), 455, цит. за «motu proprio» Ubicumque et sempe, яким була встановлена Папська Рада з нової євангелізації, 21 вересня 2010: L’Osservatore Romano, 13 жовтня 2010 року, с. 4–5.
[31] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio (7 грудня 1990 року), н. 34: AAS 83 (1991), 279–280.
[32] Див. V Загальна Конференція Єпископату Латинської Америки і Карибського басейну, Заключний документ, (Апаресіда, 13–31 травня 2007 року), н. 365–370 http://www.celam.org/celam.info/download/Documento_Conclusivo_Aparecida.pdf
[33] Див. Ориген, в Evangelium secundum Matthaeum17, 7: PG 13, 1197. У Св. Єроніма, Translatio homiliarum Origenis in Lucam, 36: 26 PL, 324–325.
[34] Як зазначає Dei Verbum, Ісус Христос, «Якого, коли хтось бачить, він бачить і Отця (пор. Ів. 14, 9), через усю свою присутність і появу через слова та справи, знамення і чудеса, особливо через свою смерть і повне хвали воскресіння, і, нарешті, через зіслання Духа істини, допровадив об’явлення до кінця і досконалості, а також свідченням Божим підтверджує, що Бог з нами, щоб звільнити нас від темряви гріха і смерті та воскресити для вічного життя (ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, н. 4).
[35] Конгрегація Доктрини Віри, Доктринальне Звернення про деякі аспекти євангелізації (3 грудня 2007 р.), н. 2: AAS 100 (2008), 490.
[36] Бенедикт XVI, енцикліка Deus Caritas Est (25 грудня 2005 року), н. 1: AAS 98 (2006), 217.
[37] Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 100.
[38] Див там само, н. 141.
[39] Іван Павло II, Апостольська Конституція Fidei depositum (11 листопада 1992): AAS 86 (1994), 113–118, цит. в Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 122.
[40] Іван Павло II, Апостольське Повчання Christifideles Laici (30 грудня 1988 р.), н. 34: AAS 81 (1989), 455 Див. також Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Звернення Ecclesia in America (22 січня 1999 р.), 66: AAS 91 (1999), 801; Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Verbum Domini (30 вересня 2010 р.), н. 94: All. а L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 року, с. 91–922010, н. 94.
[41] Див. Koнгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 47: «Другий Соборовий декрет Ad gentes пояснив динаміку процесу євангелізації: християнське свідчення, діалог і присутність любові ( AG 11–12), голошення Євангелія і заклик до навернення (А. 13), катехуменат і християнське втаємничення (А. 14), формування християнської спільноти через таїнства і служіння (АГ 15–18). Це динамізм створення та будівництва Церкви»: Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 122. Ватикан, 1997, н. 47.
[42] Там само. н. 48. Текст директорії є чітким і точним описом цих елементів, творячи оригінальний синтез соборового декрету Evangelii Nuntiandi, Апостольського Повчання Папи Павла VI і Енцикліки Redemptoris Missio, Папи Римського Івана Павла II.
[43] Див. Ватиканський Вселенський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum, н. 7н.
[44] Див. XII Загальна Генеральна Асамблея Синоду Єпископів, Послання до народу Божого, CfXII Assemblea Generale Ordinaria del Sinodo dei Vescovi, Messaggio al Popolo di Dio, (24 жовтня 2008 року), част. третя: L’Osservatore Romano, 25 жовтня 2008, с. 4.
[45] Див. Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Verbum Domini (30 вересня 2010 р.), н. 10 75: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 року, с. 15, 74.
[46] Див. там само, н. 58–60: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 р., с. 628–64.
[47] Див там само, н. 908–98.110: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 р., с. 898–95, 103.
[48] Там само, н. 104: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 р., с. 988–99.
[49] XII Загальна Генеральна Асамблея Синоду Єпископів, Остаточний список пропозицій, Ватикан, 25 жовтня 2008, пропозиція 38. Див. також Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Verbum Domini (30 вересня 2010 р.) н. 74.105: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 р., с. 738–74, 998–100.
[50] Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Verbum Domini (30 вересня 2010 р.), н. 93: All. a L’Osservatore Romano, 12 листопада 2010 року, с. 91.
[51] Іван Павло II, Апостольське Повчання Catechesi Tradendae (16 жовтня 1979 р.), н. 3: AAS 71 (1979), 1279: «Цей Синод працював з особливим завзяттям, в атмосфері вдячності Богові й водночас великих надій. У катехитичній онові Собор вбачав безцінний дар, уділений сучасній Церкві Святим Духом; дар, на який різні християнські громади всіх ступенів у всьому світі відповідають з гідною подиву щедрістю і плідною участю. Конечні проникнення могли опертися на зичливість, а від християнського люду сподіватися великої готовності, яка водночас взаємодіяла з Божою благодаттю, як і слухняністю вказівкам Апостольського служіння». Оцінка стану катехизації, її прогресу і труднощів, можна знайти в Загальній директорії про катехизацію, н. 29–30.
[52] Ці методи були представлені Конгрегації у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), частина третя, розділ другий, частина четверта, розділи четвертий і п’ятий.
[53] Іван Павло II, Апостольське Повчання Catechesi Tradendae (16 жовтня 1979 р.), н. 55: AAS 71 (1979), 1322–1323.
[54] Див. там само. н. 30–31: AAS 71 (1979), 1302–1304.
[55] Конгрегації у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 78.
[56] Іван Павло II, Апостольське Повчання Catechesi Tradendae (16 жовтня 1979 р.), н. 58: AAS 71 (1979), 1324–1325: «Існує педагогіка віри, і ми ніколи не здолаємо достатньо виразити, як багато вона може дати катехизації. Цілком природно, що в науці про виховання у вірі застосовують виховні методи, як такі, дуже вдосконалені та випробувані та протестовані. Але завжди треба розуміти фундаментальну оригінальність віри. Бо, якщо йдеться про педагогіку віри, це не передача науки людської, навіть найпіднесенішої, але Одкровення Бога, і то непорушного. І сам Бог в священній історії, особливо в Євангелії, використовує педагогіку, яка повинна бути блискучою моделлю для мистецтва освіти у вірі. Будь-який метод призначений для катехизації на стільки корисний, на скільки сприяє передаванню віри і мистецтву виховання в ній, але якщо це призведе до чогось протилежного, то не має жодної цінності». Повторно це питання розглядається Congregazione per il Clero, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), нн. 143–144.
[57] Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 105.Див. також Катехизм Католицької Церкви, н. 4–10.
[58] Конгрегації у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 8.
[59] Див. Ватиканський Вселенський Собор, Декрет про місіонерську діяльність Церкви Ad gentes, 14: «Ті, хто отримав від Бога за посередництвом Церкви віру в Христа, повинні бути допущені через літургійну церемонію до катехуменату. Він не полягає у самому поясненні догм і заповідей, але і й у формуванні усього християнського життя і достатньо довгих вправах, за допомогою яких учні з’єднуються з Христом, своїм Учителем. Тому доцільно ввести катехуменів в таємницю спасіння і практику євангельських традицій, а також у священні обряди, які відправляють в послідовних етапах, втаємничуючи їх у життя віри, богослужіння та милосердя Божого народу. […] Цим християнським втаємниченням у катехуменаті повинні бути турбуватися не тільки катехити і священики, а й уся спільнота вірних, зокрема, хресні батьки, так щоби катехумени з самого початку відчували, що вони належать до народу Божого. І оскільки життя Церкви є апостольським, катехумени також повинні навчитися активно співпрацювати в євангелізації та розбудові Церкви через свідчення своїм життям і сповідування віри».
[60] Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 91: «Катехизація після хрещення, не мусячи механічно відтворювати конфігурацію хрещення катехуменату, і визнаючи в катехизованих їхнє хрещення, надихається «в цій школі, що готує до християнського життя, дозволяючи, щоб її відживлювали засадничі та характерні елементи».
[61] Див. там само, н. 90–91.
[62] Ватиканський Вселенський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, № 26. Цей текст був зачитаний і піднятий в Загальній директорії про катехизацію, н. 217, щоб розпочати роздуми про суб’єкти катехизації в Церкві.
[63] Презентація ролі та обов’язки кожного з цих предметів голошення віри були впорядковані Конгрегацією у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 219–232.
[64] Див. Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного Конгресу Церкви в Італії, Верона, 19 жовтня 2006: AAS 98 (2006), 804–817.
[65] Бенедикт XVI, Проповідь під час Літургії з нагоди інавгурації понтифікату (24 квітня 2005 р.): AAS 97 (2005), 710.
[66] Див. ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Декларація про релігійну свободу Dignitatis Humanae, н. 6.
[68] Там само, н. 15:. AAS 68 (1976), 14–15.
[69] Див. ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Декрет про місійну діяльність Церкви Ad gentes, н. 14.
[70] Велику роль в цьому процесі відіграло, опублікування Ordo Initiationis Christianae Adultorum, еditio typica, 1972, reimpressio emendata 1974. З цього ритуалу черпали натхнення катехитичні рефлексії, в роботі над ревізією катехитичної практики.
[71] Усі ці зусилля були охоплені терміном «хрещальний катехуменат» у Загальній директорії про катехизацію (15 серпня 1997 р.), нн. 88–91.
[72] Див. Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Sacramentum Caritatis (22 лютого 2007 р.), н. 18: AAS 99 (2007), 119: «У цьому моменті увагу слід звернути на порядок таїнств християнського втаємничення. У Церкві існують різні традиції. Ця різноманітність добре помітна в звичаях церковних Сходу, а також в практиці Заходу щодо втаємничення дорослих, порівняно з втаємниченням дітей. Проте ці відмінності не є догматичними, але мають душпастирський характер. Приглядаючись до них конкретно, належить визначити, яка практика в реальному житті може допомогти вірним поставити таїнство Євхаристії у центрі як ту реальність, до якої стремить весь процес ініціації християнського життя. У тісній співпраці з компетентними дикастеріями Римської Курії, конференції єпископів визначать ефективність існуючих підходів до християнського втаємничення, для того, аби виховна діяльність наших спільнот допомагала християнинові щоразу повніше дозрівати, щоби він дійшов до прийняття у своє життя автентично євхаристійного фундаменту, щоб він міг відповідно до наших часів розуміти власну надію (пор. 3 Пт. 3, 15)».
[73] Див. Павло VI, Апостольське Повчання Evangelii Nuntiandi (8 грудня 1975 року), н. 51: AAS 68 (1976), 40.
[74] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio (7 грудня 1990 року), н. 44: AAS 83 (1991), 290–291.
[75] Конгрегація у справах духовенства, Загальна директорія про катехизацію (15 серпня 1997 р.), н. 61–62.
[76] «У перші десятиліття після II Ватиканського Собору, деякі інтерпретували відкритість до світу не як вимогу місійного завзяття Христового Серця, але як тяжіння до секуляризації. У ній вбачали деякі цінності, важливі для християн, як рівність, свобода, солідарність. Вони були готові піти на поступки і шукати можливості для співробітництва. […] Непомітно чимало церковних громад самі потрапили в секуляризацію. Вони сподівалися, що сподобаються тим, хто не приходив до них тоді, як багато хто з тих, які були у них, відійшли, розчаровані і обмануті. Наші сучасники, якщо хочуть бути з нами, то прагнуть побачити в нас те, чого вони не можуть знайти деінде, тобто: радість і надію, що випливають вже з самого факту, що ми є з воскреслим Христом»: Бенедикт XVI до єпископів Бразилії з нагоди візиту «ad limina apostolorum», Рим, 7 вересня 2009 року.
[77] Ми маємо на увазі ініціативу Папської ради з культури, що виникла на прохання Папи Бенедикта XVI. «Двори язичників» це місця, в яких досягається двосторонньо збагачуючого і стимулюючого, з погляду культури, протистояння між християнами та тими, кому релігія є чужою, але вони хочуть, наблизитися ближче до Бога, щонайменше, як до невідомого.
[78] Див. ІІ Ватиканський Вселенський Собор, Пастирська конституція Gaudium et spes, н. 22.
[79] Бенедикт XVI Промова до католицьких педагогів, Католицький університет Америки, Вашингтон, округ Колумбія, 17 квітня 2008 року: L’Osservatore Romano, 19 квітня 2008 р., стор 9
[80] Бенедикт XVI Промова на відкриття Конгресу єпархії Риму, Рим, 11 червня 2007 року: L’Osservatore Romano, 13 червня 2007 р., стор. 4–5.
[81] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009 р.), н. 51: AAS 101 (2009), 687–688.
[82] Павло VI, Апостольське Повчання Evangelii Nuntiandi (8 грудня 1975 року), н. 41: AAS 68 (1976), 31–32. Див. Бенедикт XVI, Постсинодальне Апостольське Повчання Sacramentum Caritatis, н. 85: AAS 99 (2007), 170–171.
[83] Див. Катехизм Католицької Церкви, н. 2685.
[84] Іван Павло II, Загальна аудієнція, 21 жовтня 1992 року: L’Osservatore Romano, 22 Ottobre 1992, с. 5
[85] Іван Павло II, Апостольський Лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001 року), н. 40: AAS 93 (2001), 294.
[86] Бенедикт XVI, Енцикліка Spe Salvi (30 листопада 2007 р.), н. 31: AAS 99 (2007), 1010.
[87] Павло VI, Апостольське Повчання Evangelii Nuntiandi (8 грудня 1975 року), н. 80: AAS 68 (1976), 75.
переклад українською мовою „Католицького Оглядача”
