Пропонуємо увазі шановних читачів спогади про переселення під час ,,Операції Вісла” та деякі важливі події з життя українців на вигнанні пана Стефана Чабеняка, які він підготував на зустріч у парафіяльному домі з нагоди відзначення 70-их роковин переселення. Правопис автора збережений.
Ольштин 23.04.2017
Хрстос Воскрес!
Витаю присутніх з днем Великодним. В 1947 р. я вже був 15-літнім юнаком, якій активно переживав нещастя на нашій земли.
Свою доповідь розпочну від рікі Сян, яка на словах Павла Чубіньского виступає у нашому гімні “Від Сяну до Дону”. У 1939 р. після 17 вересня ріка та стала кордоном між Німцями і рад. Союзом. Границя, повстала на лінії Керзона (назва походить від ангельського політика) – правий берег границі на лінії Керзона прийняв назву Закерзоння.
Сян, якій випливає з українських Карпат, плине від міста Сянік до Мжиглоду, Тирави, Доброї Сляхецької, до села Улюч. Дальше до сіл: Грушівка, Яблониця, Селеска, Волоч, Павлокома, де в 1945 р. в березню протягом одної доби польське підпілля замордовало 365 людей. Дальше Сян пливе до Перемишля, Ярославя, до Сандомежа, де впадає до рікі Вісла.
Терен Закерзоня має обшар 19000 км кв., що відповідає цілий держави Словенія. Від 1939 р. на тій землі відбулася 1 вересня війна німецько-польська, а вже 22 червня 1941 р. війна німецько-радянська. В часі війни і після неї на тим терені Закерзоння діяли нелегальниї, а потім легальниї політичниї збройниї відділи, якії вбивали людей, палили села та рабовали селян. Так діялося до квітня 1947 р.
27 квітня до села Улюч прийшов невеликій відділ Войтка Рольсько, якій зупинився в паньському городі, де колись був двір і палац. На вечер військо пішло спати на гору 600 метрову Дубнак, де залишилася єще від 1510 р. церква, у якій заночували. На другій день військо то зійшло з гори і знова зупинилося в паньському городі і дало приказ, щоб з кожної родини прийшов до них оден чоловік. Коли люди зійшлися, то поручник оголосив, що нині 28 квітня розпочалася “Акція Вісла”, що всі мешканці села мають 2 години зійтися на дорогу, бо будуть лишати своє село.
Щоправда в селі вже не було ані одної хати, де некотрі родини замешкали на своїх спалених пляцах, де хто міг. На приклад, наша родина по спаленню тартаку і млина замешкала у півниці мурованей. В селі некотрі люди пішли мешкати до сіл, що були хати з якіх людей вигнали на Рад. Україну. Ці, що залишилися на своїх спалених пляцах, було небагато.
В тоді кожний, що мав брав своє майно в руки чи на плечі і ставлявся на дорозі. Мій батько Михайло договорився зе своїм швагром, якій був рільником, якому залишився драбунястий віз і по конях хомути, якії перерізали і наложили коровам на карк і запрягли до того воза. Що хто мав, то кінув на той віз і ставилися на визначеній дорозі.
Прийшов розказ іти в дорогу до села Грушівка, яке також було спалене, а люди з тлумаками в руках і на плечах чекали на нас на дорозі і так дальший маршрут до села Яблониця, де також село спалене, а люди вже на дорозі чекали на нашу колону. І так люди тою колоною прийшли до наступного села над Сяном, яке не було спалене, це Селеска, до якого зігнало військо людей з сіл віддалених від Сяну: Поруби, Гута, Ясенів та Воля Волоцька, якії належали до повіту Березів.
На другій день рано прийшов розказ, щоб всі люди йшли колоною до рікі Сян. В тоді вода сягала по березі, була зимна, каламутна і глибока понад 1 м.
Всі люди з дітьми, тлумками на плечах мусіли через ту воду перейти. Ми, що мали віз, то діти стояли на возі, а батьки провадили корови через ріку. По виході з води знова уформовалася колона і дальший маршрут через польськії села гнало військо з крісами, на якіх були багнети, як худобу до Сянока до стації колейової.
Коли вже вирушили в дальшу дорогу, то військо по обог сторонах колону з крісами з багнетми провадило колону понад 20 км на стацію колєйову до Сянока. Через дорогу люди-селяни польськіх сіл викрикували до нас поганими словами, а навіть часами камінням кідали. У Сяноці під блакітним небом ми через тиждень чекали на транспорт. Коли вже вагони товаровиї прибули, втоді всіх людей з ходобою заладовали до них. Через два тижні ми їхали в незнане. В часі поїздкі транспорт зупинився у Явожні, де з транспорту забрано багато мужів, жінок до того табору з якого вже багато живими не повернуло.
Наш транспорт зупинився в місті Суш, мабуть тут поділений на дві частини. Та друга поїхала до Пасленка.
Суш в тоді був містом повітовим, бо Ілава єще під грузами була. Зі станції Суш автом людей розвезли по селах, не більш як одна-дві родини на село.
Нас завезли до села Кольмово і прийшов до нас солтис і сказав, щоб ми повернулися 1 км в напрямі Суша і показав хату при асфальті. Хата партерова, без вікон, дверей, пєців, самі голиї стіни. В тій хаті було 3 кватири. То в одній замешкала наша маленька червона корова, а решта належала до нас. Колись там був господар. По спалених будинках залишилися тільки мури і спалені машини. І так ми зупинилися на незнаній чужині. Наш дім належав до села Грабовєц, де вже замешкали 2 рокі скоріше полякі з такіх повітів: Бродніца (Brodnica), Рипін, Гарволін. Ці люди доровільно за фронтомту прибули, забрали собі найкращії господарства, якії людніст німецька залишила як надходив фронт чевоної армії. А ми залишилися без нічого. То діти з батьками ходили на роботу до тих поляків, щоб заробити на їжу. Потім вже гміна в рамках “PUR” помочі американської давала дещо їжі і поміч вставленя дверей і вікон.
Кожному дали землю 10 га на родину. Але що з тої землі, коли нема знарядя, ані коня, що як її управляти.
Мій батько не був рільником у дома. Мав власний млин і тартак водний, так що до роботи на землі не гнувся. Коли зачали організовувати польські колгоспи під назвою “Współdzielnia produkcyjna”, то мій батько віддав землю для неї, вже до нас не повернула, бо PGR забрав її до себе.
Діти пішли до школи, я не знав мови, а з мого року хлопці з Гарволіна, якії зі мною стрінулися і запитали мене. що я роблю, я сказав, що нічого, а вже було перед неділею першого листопада 1948 р. Оден з них Евген Ворковський говорить “ ми ходимо до 6-ї кляси, то ти у понеділок прийди до нас і підеш з нами до школи. Так я і зробив, сів з ними в лавкі, коли вчителька читала присутніх, то Евген сказав, що з нами є новий. Спитала вона, як ти називаєшся? Я сказав. То напіш на табліци. Ціле щастя, що я знав латинський альфабет, бо в часі (1942 р.) у школі вчили німецької мови.
Пісьля закінчення 6 кл. в Піотркові, бо 7-ї не було, мусів ходити до початкової школи у Зоброві, яку 1950 р. закінчив. Дальша моя едукація у моєй книжці, у якій є також в деталях всяке горе акції “В”.
Варто повернутися єще до села Улюч; у книжці є все написане, як 1939 р. прийшли москалі, в 1941 р. – німці і що робили одні і другі.
А зараз хочу навязати, як в Улючі отець парох Солтакевіч Орест у 1940 р. залишав своє село Улюч і вірманкою з родиною поїхав до Перемишля і через пункт граничний, якій був на мості на Сяну, поїхав на сторону німецьку і там з родиною перебував до 1941 р. Коли розпочалася війна німецько-радянська, то 22 червня повернув до Улюча і був парохом, як колись його син Роман був діячем культурним, зорганізував та був головою хору церковного. Його батько парох у 1943 р. помер і похований біля церкви на горі Дубник. А його син по війні знайшовся у Канаді, де там заложив родину, де також організував українське життя. Також зорганізував український хор.
Я на адресу його в Канаді вже дав свою книжку про Улюч. Роман Солтакевич вже не жив, але книжка дістала до рук його дружина, яка дала цю книжку синові Орестові, якій по своїм батьку отримав талан по генах в діяльності культуральний. Синові дав імя свого батька пробоща Улюча – Орест Солтакевіч. Цей син Романа Солтакевіча, якій два роки тому приїхав з Канади з 30 особовим хором церковним,- то Орест Солтакевич, який у нашій церкві Покрови Святої Богородиці в Ольштині дав концерт. У складі хористів були також антентичні англіомовні канадійці, серед них був рідний син голови ансамблю Ореста Солтакевіча, вже його син, якому дав імя свого батька Романа. Цей наймолодший член ансамблю Роман Солтакевіч, високій юнак ,якій у хорі компанує на інструменті. Мавим велику сатисфакцію стринути в тоді в Ольштині на концерті потомків улюцького паруха.
Я ще хочу навязати до теми тотожності національної. Передвсім на ту вартість перше значення мають батьки, церква і школа. Почуття тотожності національної має велике значеніа моральне, духовне і релігійне виховання. У тому контексті дає вартість — людина стає чесною.
Хочу згадати за часи зараз після цеї ганебної акції”В”, коли тотально режім тлумив нас в нашому стосі. Я втоді від 1954 р. вже був вчителем професійної школи в Дзежегоню. Десь 55 р. відвідав нашу громаду, щойно вийшовши з в’язниці о. пралат Гриник, якій на зібранню з вірними зобов’язав мене, якій в тому часі студійовав заочно в Ольштині, щоб я зайшов до Епискупа в Ольштині щоб дав дозвіл правити нашу літургію у костелі монастирскім в Дзежгоню. Коли я зайшов до Курії Біскупскєй, яка містилася на старому місті в Ольштині, то там неякій перед вступом до Епіскопа питав хто, в якій справі, я йому сказав, в справі Kościoła Greckokatolickiego, а він на це “Co chce się pan ochrzcić?”. Я відповів, що ні.
Коли вже прийшла черга моя. зайшов до Епископа Вілезиньського і “Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus”. Він відповів і питає, в якій справі. Я говорю, що я висланник визнавців церкви греко-католицької прийшов просити Ексциленцію о позволення проводити богослужіння. А на це відповідає “Przecież macie tam piękny kościół i możecie z niego korzystać”. На це я сказав «Jezus Chrystus nauczał ludzi, żeby się modlili do Boga w swoim języku”. На це Еп. Вілезинські “To prawda, ale ja nie mam takiej władzy, proszę się w tej sprawie zwrócić do ks.Prymasa Wyszyńskiego i to wszystko”. Але пізніше прийшов до Дзєжгоня о. Евстахи Харкаліс, якій початково працював в костелі і перший став парохом парафії грек.-кат. церкви в Дзєжгоню. О. Харкаліс з родиною замешкав в тому монастирі, у якому понімецький костел. Раніше цей монастир був інтернатом професійної школи, у якій я працював. Мене о. парох уважав як члена своєї родини.
Дзєжгонь кореспондував з Ольштином, бо одного разу після обіду прийшов до моєї хати о. Степан Дзюбина і сказав, що їде від о. Харкаліса, якій дав йому мою адресу і сказав мені, що маю робити. О. Дзюбина говорить, що був у епискупа ольштинського і полагодив, що у костелі Францішканів що неділі можна буде правити Службу Божу в нашому обряді. “До вас у неділю приїдуть з Варшави священики, яких ви запровадите до того косьцьола”. У неділю автом “Fiat 125” на паркінгу біля дому вийшло 5 отців, якії солтанни підтягнули до курток і оден за другим прийшли на другий поверх нашого дому і якіх я запровадив до того косьцьола (після сніданку). Серед них був о. Йосафат Стефан Романик, о. Петро Кушка та о. Медвіть. Так через перші два місяці оо. до нас приїздили, після літургії пообідали і поїхали до Варшави. Коли вже сестри Служебниці отримали квартиру на вул. Орловіча, то там вже замешкал о. П. Кушка і був першим парухом церкви в Ольштині.
У своїй книжучці я все докладно написав події ганебної акції “В” та також після неї. Книжка написана на компутері через мою дружину в польській мові, а то зе гляду технічних, а і людзкіх, бо не всі наші, злаща молоде покоління, читають церилицею, а по друге, щоб і полякі читали, що вони робили з нами.
Перепрошую за помилкі в писанню, бо по правді я маю 2 класи української школи, але як колись в USA хтось з наших написав “Як гмію, так пію, але по своєму”. Це був вуйко моєї мами Іван Харидчак з Бінгатону.
Цей виклад призначений з нагоди 70 роковин ганебної акції “В”.
Ольштин, 23 березня 2017 р.
Др інж. Стефан Чабеняк (дом. тел. +48-89-513-54-72)
Дописка
Село Павлокома, яке знане у світі з трагедії з дня і ночі 1945 р., коли польське підпіля замордовало 365 людей. Такіх Павлоком на Закерзоню було багато. По 50 роках у газеті “Виборчі” на двох сторонах написано “Збродню цю доконав одлам відділу АК”.
Щороку з України автокаром люди приїжджають на роковини до Павлокоми. У тому році казав мені Юліян Бак з Перемишля, якій був першим директором нашого ліцеум, що 10 автокарів приїхало людей з України. Між нимі оден чоловік, який у тому часі був хлопцем і з братом вже були над ямою, до якої кідали вбитих людей. Хлопчикі зачали кричати “ми поляци”. Оден бандит взяв їх до села, щоб провірити, чи це правда. Натрафили в селі поляка і питав, чи зна тих хлопців, а відповів, що не знає і то їх уратовало. бандит їх залишив живими.
