З нагоди перегринації мощів св. священномученика Йосафата Кунцевича у нашій парафії пропонуємо нашим читачам опис його життя за книгою І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013 (джерело: http://calendar.dyvensvit.org/#20171125&vita)
Поки почнемо описувати житіє святого Йосафата, зробимо невеликий вступ. У житії святої рівноапостольної княгині Ольги-Олени і в житії святого рівноапостольного князя Володимира ми ознайомилися із зародженням християнства на Київській Русі, як Русь, за Божою поміччю, прийняла Христову віру і стала служити єдиному Богу і Його правді. Русь прийняла святу віру з найчистішого джерела, коли Христова Церква була єдина, одне стадо й один пастир.
У т. зв. розколі 1054 року Руська церква не брала участі, проте з часом була також втянута в непорозуміння Церков Сходу і Заходу. Так тривало аж до Флорентійського собору (1438 р.), на якому був митрополит Руси Ісидор, він належав до найревніших захисників святої єдности. Собор виніс таку постанову: “Рішаємо, що святий Апостольський престол, папа Римський, має начальство над цілим світом і що Римський папа є наступником святого Петра, князя апостолів і правним намісником Христа і видимим главою Церкви, і отцем й учителем усіх християн, і що йому, в особі святого Петра, була віддана через Господа нашого Ісуса Христа повна влада цілу Церкву пасти, рядити й управляти, як це виражено в постановах і рішеннях вселенських Соборів”.
Однак греки зламали присягу, складену у Флоренції, а Ісидор ледве врятувався, коли в Москві став проголошувати єдність Церков. І так Русь й надалі залишалася відлучена від вселенської Церкви, і лиш помісний Берестейський собор (1596 р.) привів до того, що було вже вирішено на Флорентійському соборі, – Русь, зокрема та її частина, яка належала до Польщі, прийняла єдність і підкорилася верховній владі Римського папи. Однак не вся Русь, бо її частина навіть і там, під правлінням Польщі, не приступила до єдности. І так наступив розкол на тих, що прийняли єдність і злучилися зі святою соборною, апостольською Церквою, їх названо уніятами (унія – означає єдність), і тих, що не прийняли – нез’єдиненими православними.
Руська Церква прийняла єдність, тобто унію. А сумна її доля стала ще сумнішою. За собою Руська Католицька Церква не мала нікого, а проти себе – всіх. Кілька владик, дрібка бідного, невченого, що ледве вміло читати духовенства, і поневолений, страждаючий у ярмі народ – ось й уся унія. А проти неї – нез’єдинені православні, що спиралися на силу вже дуже сильної тоді Московії; проти неї Польща, що хоч і називалася переднім муром християнства і стояла (словами) на сторожі Католицької Церкви, та, однак, Руську Католицьку Церкву гнобила найбільше. А часто, як після битви під Зборовом (1649 р.), зраджувала цю Церкву і віддавала її на загладу в руки нез’єдинених. І як широка та безкрая земля, так ніколи не було ніде більшого каїнового гріха, як той, якого допустилася Польща супроти Руської Католицької Церкви. А хоч Рим вічно просив, грозив, наказував, та Польща однак топтала всі права Руської Церкви, нез’єдиненим ішла на руку, бо їх боялася, а бідна, підневільна Руська Церква була гірше невільниці. Найбільше завинило горде польське духовенство і шляхта. Польські біскупи, прелати, каноніки і пробощі ніколи не вірили в те, що руський митрополит – такий самий єпископ, як і їхній. Досить сказати, що польський канонік уважав себе чимось більшим від митрополита усієї Руси і домагався більшої почести, яка належалася найвищому наставникові Руської Церкви. Митрополит нез’єдинених засів у польському Сеймі – руський католицький митрополит не мав туди доступу.
А польська шляхта? Як довго не було унії, то шляхта гнобила всіх русинів, бо ж вони були не католики, а православні. Аж ось настала унія, а шляхтичеві довелося визнавати руського священика так само, як польського ксьондза. А хлопа, того нещасного руського хлопа, за котрого не було ані суду, ані кари, і котрий гинув на панське слово під нагаями, того хлопа треба було визнати братом, сином тої самої віри і тої самої Церкви, треба було вірити, що той бідний хлоп має таку саму душу, а навіть що і для нього є призначене небо. Того для шляхти було забагато. Вона зненавиділа унію і гнобила її нещадно. Руський католицький священик 'ішов на панщину як і хлоп, і отримував по хребті канчуками, а руська церква, хоч і була католицька, уніятська, ішла часто жидові в аренду.
А нез’єдинені зненавиділи унію і явно домагалися її знищення. Коли доходило до воєн між Україною і Польщею, то козаки голосно волали, що унія — одна з головних причин війни. І не дивно. На Україні шляхта силоміць заводила ту унію, щоб потім знущатися з неї так, як знущалася завжди і всюди. Поляки після війн бачили в тій унії їх причину; добре, бо мали на кого звалити свою вину та прорахунки; натомість забували, що ті війни викликав немилосердний гніт українського народуа цапом відбувайлом мала бути унія. І ненависть до унії росла все більше і більше. А вона, ця велика страждальниця, у найтяжчих стражданнях була вірною своєму покликанню. Вона вивела з себе таких мужів, як Велямин Рутський, якого Рим назвав “другим Атанасієм і стовпом святої Церкви”. Руська Католицька Церква страждала і робила те, що їй належало, гуртувала навколо себе вірних, приводила до пізнання правди, виконувала своє найперше завдання – поширювати царство Боже на землі. А скільки сліз, скільки крови вона пролила – то знає один Бог, і Він ті сльози числить. Такою ж страждальною наша Церква, треба визнати, залишається і до нині.
Унія була проголошена в Бересті 1596 р. за митрополита Михаїла Рогози. З дня її проголошення почалися і її страждання. Рогоза помер 1599 р. Його наступником став Іпатій Потій, муж великої святости і ревности. Того самого року у Вільні нез’єдинені православні з’єдналися з протестантами (лютеранами) до спільної боротьби проти унії. Вільно стає осередком ворожого їй табору. І саме в той час Бог кличе до оборони святої єдности мужа, який, ідучи за голосом Божої волі, став найбільшим апостолом цієї єдности, а своє апостольство запечатав власного кров’ю. Тим мужем був святий священномученик Йосафат Кунцевич.
У місті Володимирі жив зубожілий шляхтич на ім’я Гавриїл Кунцевич. Його дружина називалася Марія, вона була дочкою одного з нижчих урядників міста. У 1584 р. (різні джерела подають різні роки, зокрема: 1589, 1580, 1579) у них народився син, якого у святому хрещенні назвали Іван. Родичі старалися якнайліпше виховати дитину, а він з дитячих літ показував у собі духа надзвичайної побожности. Одного разу малий Іван разом з матір’ю пішов до церкви святої Параскеви. Тут здивував його один великий хрест, а мати сказала йому, що це є образ Богочоловіка, Ісуса Христа, який з неба зійшов на землю, щоб спокутувати за наші гріхи і спасти нас. “В ту хвилю, – розповідав згодом святий Йосафат, а це він був тим Іванком, – я відчув немовби палаюча іскра впала в серце і запалила в мені таку любов до святої Церкви і її обрядів, що впродовж тридцяти років я жодного разу не пропустив богослуження”.
З часом батьки віддали його до міської школи, де він усіх дивував своєю обдарованістю в читані і вивченні напам’ять церковних книг. Невдовзі він знав напам’ять ціле церковне правило: утреню, часи, вечірню, повечір’я і всеношну. Його батьки були бідні, маєтку синові не могли дати, тож, щоб він міг заробити собі кусень хліба на прожиття, його віддали до Вільна, до купця Якинта Поповича, на науку. Пробув там Іван кілька літ, а в буденній праці не забував про читання церковних книг, і з кожною хвилею розумів їх ліпше і ліпше.
Коли Русь у Бересті прийняла унію, тоді Іванові виповнилося близько п’ятнадцять літ. Він був свідком боротьби, яка відбувалася навколо унії. Митрополит мешкав у Вільні, він мав одну лиш бідну церкву Пресвятої Тройці, всі інші церкви, а їх у Вільні було багато, перебували в руках некатоликів. До унії признавалося кілька десятків людей, уся руська шляхта або прийняла латинський обряд, або трималася нез’єдинених. Однак Іван усією душею був прив’язаний до свого обряду, він кожну вільну хвилю перебував у Святотроїцькій церкві. Купець Попович, у котрого жив і трудився Іван, хотів його повінчати зі своєю донькою, але Бог вибрав для юнака інше покликання. В душі Івана вже дозрівало рішення зректися світу і цілковито віддатися служінню Богові задля спасіння свого і своїх ближніх.
Він вирішив вступити до монастиря. Та руського католицького монастиря не було жодного. Правда, при церкві Пресвятої Тройці був старий монастир, але там жили не монахи, а світські люди. Лиш одна його частина, найбільш занедбана, стояла порожня. До монастиря належали два хутори, та один з них загарбали “добрі” сусіди. Були монастирські мури, а монастиря не було. Та все ж Іван припав до ніг митрополита Потія і став просити про монаший постриг, бо хоче в напівзруйнованому монастирі посвятити себе чернечому життю. Зрозумів Потій Божу волю й уділив Іванові монаший постриг, а з ним, за монашим звичаєм, ім’я Йосафат. Молодий монах вибрав собі одну знищену келію і почав життя на самоті, сам один, без духовного проводу, з упованням на Божу волю і лиш на Його поміч. День і більшу частину ночі він поділив на молитву і науку. А. молився так, як колись молилися в пустелях відлюдники. Крім щоденного правила, він, годинами клячучи, повторював цю коротку і сильну молитву: “Господи, помилуй!” Святий Йосафат кожної ночі кілька разів вставав на молитву; часто серед зими поспішав на цвинтар і там, стоячи босими ногами або клячучи на снігу, молився.
У церкві Пресвятої Тройці він знайшов багато книг про давніх монахів, став читати, вчитися, просив книг у митрополита, добре вивчив правило святого Василія, пізнав, у чому полягає монаше життя. А потім дізнався, як святі захищали єдність Церкви, з часом став заглиблюватися в читання писань святих Отців і в богословські науки. До молитви і науки він став долучати піст, і часто по кілька днів нічого не їв. Монахам не можна було носити сорочки, і святий Йосафат день і ніч носив на собі волосяницю. Ліжко його було таке тверде, що й останній дід не хотів би на ньому спати, – а він уважав те ліжко дуже зручним, а часто спав і на голій землі. Плечі і рамена стискав ланцюжком з гострими дротиками, що впивалися в тіло. Робив це зазвичай у навечір’я великих свят і перед кожним причастям. Кожної ночі шмагав своє тіло нагайкою аж до крови. Одного разу його знайшли на снігу так скривавленого і змерзлого, що він не в змозі був дійти до келії.
Вістка про молодого затворника поширилася містом і до нього стали горнутися люди; тому він покинув свою келію і перебрався до каплиці святого Луки, що була при монастирі, де продовжував провадити самотнє і строге життя. У тому часі він запізнався з Велямином Рутським, чоловіком надзвичайної вчености і святости. Рутський проти власної волі, за наказом папи Климентія VIII, прийняв грецький обряд. Була то душа вибрана Богом і призначена для великих діл. Але Рутський тривалий час не знав, що йому робити: він бачив занепад східного обряду, бачив, що унію чекають тяжкі страждання, а душа його рвалася до іншого: іти в невідомі чужі краї проголошувати слово Боже дикунам. На його гарячі просьби папа дозволив йому повернутися до латинського обряду. Але Божі шляхи недослідимі. Рутський, чоловік, що отримав освіту в Празі і в Римі, такий мудрий чоловік, що в усій Польщі не знайшлося мудрішого від нього, той Рутський зустрічається з Йосафатом, бідним купчиком, і в результаті – Рутський приймає монаший постриг, вступає до зруйнованого Святотроїцького монастиря й усією душею віддається обороні святої єдности. Сталося це 1607 р. У тому ж році з-за кордону повернувся молодий Максим Смотрицький, чоловік надзвичайно вчений і ревний захисник нез’єдинених. Долі цих трьох людей в’яжуться між собою, і в’яжуться дуже сумно.
А боротьба проти унії не те що не припинялася, вона щораз більше розпалювалася. Потія оскаржували перед трибуналами, на сеймі повставали проти нього, стверджували, що він (сам один, без найменшої допомоги, бо крім Бога і Риму ніхто не дбав про унію) кривдить нез’єдинених православних, а сейм, остерігаючись війни і повстання у Україні, створює комісії для розслідування справи. Слід визнати, що король Жигмонт III був дуже прихильний до унії, і якщо б не він, то сейм давно покінчив би був з унією. Навіщо було йому журитися тою бідною Руською Католицькою Церквою, що не раз ставала кісткою незгод: руська шляхта і так майже, вся перейшла на латинський обряд, а хлопи і дерев’яні руські церкви – у них шляхті не розходилося і їх вони охоче принесли б у дар нез’єдиненим.
А у Вільні, в монастирі Пресвятої Тройці закипіло життя. Рутський пожертвував свій маєток на відновлення монастиря, до якого, за його прикладом, вступило ще кілька молодих людей, число монахів щораз збільшувалося. Всі вони, разом з Йосафатом, перебували під духовним проводом Рутського; а той був усім і ігуменом, і сповідником, і вчителем, і проповідником, бо до церкви Пресвятої Тройці стало горнутися все більше людей, бажаючи послухати захопливі проповіді Рутського.
У таборі противників зростало занепокоєння, бо число тих, що приймали унію, зростало. Противники знали, що якщо Рутський своїми проповідями так зворушує серця, то не менше всіх вражає святе життя Йосафата. Тому стали вони обіцяти Йосафатові найбільші гідності, щоб той лиш покинув унію і пристав до них, навіть падали до його ніг. Однак чули дуже коротку відповідь: “Блажен муж, що не йде на раду нечестивих”. Тепер вони зрозуміли, що нема сили, яка могла б відірвати Йосафата від святої єдности, і вся їх ненависть впала на нього.
А боротьба шаліла, розпалювалася. Було зібрано велику суму грошей на те, щоб сейм виступив проти унії; і справді, нез’єдинені довели до того, що сейм видав розпорядження, де, серед іншого, було виразно сказано, що “уніятам забороняється навертати некатоликів”. У католицькій державі, яка претендувала на роль захисниці католицизму, в Руської Католицької Церкви відібрали її апостольську владу і силу, підтяли їй крила, заборонили навертати заблуканих. “Нас осуджено без суду і захисту, – писав про це Потій, – а прецінь боронитися вільно і злочинцям. Ми терпимо за те, що хочемо згоди і спокою, а супротивники наші ликують за всі свої бунти і непокої; їм вільно в’язатися з протестантами проти католиків, нам не вільно єднатися з католиками, щоб жити у спокою. Пани і сенатори! Не просимо вас про ласку, ми не прикриваємося навіть церковними правами, яких не можете нам заперечити, ми готові понести кару, але просимо у вас суду, дослідіть правду, а потім карайте”.
У Вільні нез’єдинені православні, маючи за собою навіть сейм, хотіли силою забрати Святотроїцький монастир, але коли до розлюченого натовпу вийшов Йосафат і Рутський, то всі, дивним чином налякані, втекли. Згідно з переданням, над монастирем явився святий Василій, а з ним сорок мучеників, які й прогнали натовп. Митрополит настановив Рутського архимандритом. Нез’єдинені звинуватили Потія і Рутського перед найвищим литовським судом у тому, що вони не хочуть віддати їм монастир. А оскаржували сміливо, бо на сорок членів суду було тільки тринадцять католиків, а решта або лютерани, або нез’єдинені православні. Суд засудив Потія на усунення з митрополії, а Рутського – з архимандрії; щастя, що король той присуд відмінив, бо минули ті часи, коли світські суди скидали єпископів з престолів. Справа унії у Вільні поліпшилася, бо за митрополитом визнано майже всі церкви, окрім церкви Святого Духа, яка належала нез’єдиненому православному братству. Але заплатив за це. Потій власною кров’ю; на нього накинувся найманий убивця з мечем у руці, і коли Потій заслонив свою голову рукою, то нападник відтяв йому три пальці.
Йосафат уже кілька місяців як був священиком. Завдяки надзвичайній пам’яті і з допомогою Рутського він якнайглибше став вивчати богословські науки і студіювати послання Отців Церкви. А коли він почав виголошувати проповіді, то виявилося, що цей самоук – скарбниця мудрости. До нього горнулися люди зі всіх сторін. Число навернених було таке велике, що супротивники стали називати його “душехватом”, і кричали, що він чарівник. А він проповідував слово Боже, де і коли тільки міг. Одного разу під час подорожі, чекаючи на пором, зібрав усіх, що були там, і висповідав. Не було хворого, убогого, сироти, яким би святий Йосафат не допоміг. Траплялося, що він заходив у доми найзатятіших нез’єдинених і навертав їх. Сам збирав милостиню і роздавав бідним. Люди сотнями збиралися до нього до сповіді. І при цьому він не припиняв провадити давнє покутнє життя, сам був слугою цілого монастиря і всіх дивував своєю святістю і смиренням. А як молився Богу, того не знаємо, відомі лиш ось такі приклади. Одного разу два монахи побачили, що з келії Йосафата пробивається якесь дивне світло. Вони прислухались і почули тільки свист нагайки. Але коли світло яскравішало, то покликали інших монахів, бо боялися, чи то часом не вогонь. Відчинили келію і побачили Йосафата, усього захопленого молитвою. “Господь дав нам його як взірець і приклад усіх чеснот монашого життя. Горе нам, що, бачачи це, мине наслідували його”; “В монастирі і в місті він мав славу святого”, – так писали про святого Йосафата його брати монахи.
А на поле боротьби між унією і нез’єдиненими православними виступає нова сила – Максим Смотрицький, чоловік молодий, здібний, може, не найліпший богослов, однак майстер пера. Нез’єдинені православні мали тоді не багато йому подібних. Смотрицький повернувся на Русь більше протестантом, ніж православним; католицьку віру, а тим більше унію він не ненавидів, але й не потягав за нею. Він прагнув якнайшвидше здобути славу, тож, прийнятий мінськими нез’єдиненими, віддається їх намірам, бо сподівається, що тут якнайшвидше осягне щастя. З Мінська він їде до Вільна і тут сильно б’є по унії своєю книжкою “Треное, або плач Східної Церкви”. Чого варта ця книжка, можна дізнатися з його власних слів, сказаних пізніше: “Підставою її була ненависть, обнесена була муром брехні і покрита дахом наклепу; я повинен був радше плакати над собою і над своїми прихильниками, як над Церквою Католицькою”. Але серед нез’єдинених вона принесла йому чималу славу. Так-то щораз ближче сходяться Йосафат і Смотрицький, і хоч вони ніколи не зійшлися, однак доля їх дивно пов’язана.
Влітку 1613 р. помер Іпатій Потій, муж превеликої і неоціненої для Руської Церкви заслуги. Осиротілу митрополію обійняв Велямин Рутський (28 червня 1614 р.). Святий Йосафат був тоді настоятелем монастиря в Жировиці, де навчалися молоді монахи, яких у Вільні вже не було де помістити. Митрополит Рутський іменував святого Йосафата архимандритом нововідродженого василіяиського чину, хоч той як тільки міг відмовлявся від такої гідности. І знову слуга Божий повертається до Вільна і вступає в стіни Святотроїцького монастиря. Та тепер цей монастир не є вже занедбаний і напівзруйнований.
У його стінах, де він колись піддавав випробуванням своє тіло і просив ласки для осиротілої унії, нині вітали його шістдесят монахів, вітали сотні вірних, юрба вбогих, які назвали його отцем. І знову почалося те саме життя, сповнене покори і покути. Хоч святий і був наділений такою високою гідністю, однак й надалі запишався слугою братів, сам будив їх і сам завідував усім, дзвонив і відчиняв церкву. І знову стали лунати ці пречудні науки і проповіді. Сотні бідаків збігалися до нього, не раз останній гріш, останній кусень хліба ішов для них. Тоді він сам ішов збирати милостиню, і, зрозуміло, не повертався з порожніми руками. Одного разу, коли дзвін скликав монахів до обіду, кухарі не мали що дати їсти, тоді Йосафат повів усіх до церкви. Враз зчинився гамір перед дверми, це приїхало п’ять возів, повних хліба, м’яса, вина та всього іншого. Подібне ставалося кілька разів. Одна вдова кинулася до ніг святого Йосафата і стала просити про поміч. Святий Йосафат не мав нічого, але велів вдові прийти пізніше. Сам він пішов до церкви і щиро молився про поміч, а коли виходив з церкви, то побачив, як до нього наближається красивий юнак і дає йому в папір загорнуті п’ятдесят талярів золотом. Вдова була утішена. Йосафат снився людям, які могли прийти йому на поміч, тоді, коли потребував допомоги, і завжди її отримував.
Чутка про нього, як про “душехвата”, поширювалася все далі і далі. Нез’єдинені розкидали малюнки, що зображали святого Йосафата як чорта з рогами і з гаком в руках до ловлення душ. Аж до Києва дійшла вістка про нього, аж до Печерської Лаври, монахи якої навіть не думали, що страшний той душехват стане перед ними. Митрополит Рутський поїхав до Києва, щоб тут обійняти свою митрополичу церкву святої Софії. Бо тоді нез’єдинені православні ще не мали свого митрополита, а київським митрополитом був Рутський. Його супроводжував святий Йосафат, і щойно вони приїхали до Києва, як святий Йосафат вирушив до Лаври, хоч його перестерігали, що легко може нажити смерти від монахів, які ненавиділи унію, а тим самим і Йосафата.
Коли Йосафат наблизився до Лаври, то з монастиря вийшов, у супроводі мисливців і псів, один з архимандритів. Був це князь-монах Курцевич, він саме йшов на полювання. Дізнавшись від Йосафата, що говорить з “душехватом”, роз’ярився дуже страшно і став кричати, що велить Йосафата вбити. Йосафат відповів зі звичайною лагідністю і кількома словами втихомирив гнів Курцевича. Святий завірив, що не має жодних лихих намірів проти Лаври, і прецінь сам прийшов помолитися біля гробів святих. А бачачи, що Курцевичу стало соромно за різкий вибух гніву, робить йому лагідний закид, що не знає, чи правило святого Василія дозволяє монахам: ходити на полювання. І за це зауваження Курцевич уже не гнівається.
Коли настоятель дізнався, що святий Йосафат є в монастирі, скликав усіх монахів до трапезної (кімната, де монахи спільно споживають їжу) і сказав: “Душехват є тут! Ходіть і побачите його! Зійшлося понад двісті монахів; Йосафат став серед ними, та не встиг привітати їх по-християнськи, як піднявся страшний крик: “Пощо прийшов ти до нас? Гадаєш, що ошукаєш нас так, як інших?” (Видно з того, що боялися гарячого слова Йосафата або також, як і інші, вірили в його чари.) Йосафат хотів відповісти, але йому навіть слова не дали вставити слова. “Оце Дніпро пливе, киньмо того зрадника, того руйнівника православ’я!” Йосафат попросив настоятеля, щоб той вгамував монахів, а коли стало тихо, Йосафат відізвався словами повними любови, що прийшов запізнатися з ними як з братами, що хоче віддати честь мощам святих. Тішить його те, що по стількох віках бачить у лаврі таку численну братію. Сказав їм, що готовий лишитися серед них, якби знайшовся чоловік, який показав би йому дорогу правди. І гамір втих; монахи оточили його, пригощали його їжею, але він не прийняв, бо ж не настала ще відповідна пора, & просив про церковні книги, Житія святих і слов’янську Біблію. Йосафат починає у тій Лаврі, в місці, звідки пізніше вийшло стільки ворожого проти унії, голосити слово Боже. І з тих самих книг, з яких монахи ті молилися щодня, він доводив, що правда за унією. Всі остовпіли, мовчки і зачудовано слухаючи слів “душехвата”.
Не скоро монахи вийшли з того подиву. Потім, уже з найбільшою прихильністю, оточили Йосафата. “Оце правдивий душехват, який усіх пориває своєю солодкою бесідою”, – говорили вони. Коли він покидав монастир, його супроводжувала братія, подивляючи мудрість святого.
Після повернення з Києва Рутський поїхав до Риму, а святий Йосафат далі провадив свою апостольську працю. І Бог благословив; уже не сотні, а тисячі горнулися до святої єдности, Василіянський чин розростався, поставали нові монастирі, а при них школи. Душею всього були Рутський і Йосафат.
У 1617 р. Рутський передав святому Йосафатові королівське іменування на єпископа-помічника Полоцького. Йосафат зі сльозами припав до ніг митрополита і просив звільнити його від такого великого тягаря. Бо його серце рвалося до тихої келії у Святотроїцькому монастирі, до життя у молитві і покуті. Але годі було противитися Божій волі. 12 листопада Рутський настановив святого Йосафата єпископом, а коли новий владика виїжджав з Вільна, то і шляхтичі, і бідняки у сльозах прощалися зі своїм учителем і отцем – великим достойником Церкви.
А тим часом Смотрицький дійшов до переконання, що правда на боці унії. Він познайомився з Рутським; довгі години вони проводили в розмовах про святу Церкву. Та віденське братство дізналося, що зі Смотрицьким діло непевне, тож поставило його перед вибором, або вступити до монастиря під строгий нагляд ігуменів, або йти з братства. Смотрицький не мав сміливости розірвати з нез’диненими і викликати на себе її гнів, тож проти волі вступає до монастиря Святого Духа, прийнявши ім’я Мелетій.
Святого Йосафата у Полоцьку прийняли дуже врочисто, та все-таки він і тут мав чимало ворогів. Як водилося, почав працю єпископ з молитви і проголошення Слова Божого. Милосердя не було чеснотою його попередників, тож коли Йосафат став збирати біля себе бідняків і гостити їх за своїм столом, то до нього стало горнутися багато народу. Через кілька місяців після приїзду до Полоцька старий архиєпископ помер на руках Йосафата і тоді він став самостійним владикою. Та сумно виглядало те його владицтво. Частина духовенства впала в тяжкі блуди, багато були двоєженцями і всім бракувало елементарної освіти. Божественної літургії не відправляли навіть у неділі і свята. Йосафат знав, що без духовенства він нічого не зможе вдіяти. Тож почав двічі на рік об’їжджати своє владицтво, збирав духовенство у себе, навчав і спонукав до доброго. Сам написав коротке поучення, де зібрав усе, що з богослов’я найконечніше потрібно було знати. Настановив деканів як наставників духовенства. І та його праця стала приносити плоди. Народ відчув ліпшу опіку з боку духовенства, ніж будь-де інде.
Крім того, він повертав усі церковні добра у власність Церкви, навіть цілі монастирі йому доводилося виривати з рук світських людей. Катедральний храм святої Софії, який вже валився, святий Йосафат відреставрував і наново прикрасив. При цьому він ніколи не забував про свій пастирський обов’язок. Проповідував, сповідав цілими днями, а простий люд все більше і більше горнувся до нього. У святості свого життя Йосафат піднісся на найвищий рівень. Тепер він щодня ранив своє тіло і проливав кров. Не раз бачили його, як, захоплений молитвою, він яснів усім лицем, не раз бувало, що безсило падав на сніг від постів і умертвлень. А при цьому випромінював лагідність, якою навертав нез’єдиненйх православних. Ось що казали після його смерти самі нез’єдинені: “Ми прийняли Йосафата як свого пастиря, все в ньому дивувало нас: його святість, ревність, батьківські науки, дбання про наш обряд, його вірність установам святих Отців. Ми почитали його як батька, бо визнавали його любов до нас”.
І праця та мусила дати добрий плід. “Добрий пастир, – пише Рутський, – застав все зайняте нез’єдиненими. При Божій допомозі прихилив до себе всі серця, так, що лиш де-не-де залишався слід нез’єдиненого православ’я”. Й усі інші міста Полоцької єпархії величали його так само, окрім лиш Могилева, який, підбурений братством, довго не хотів визнавати владики. А прецінь наближалися тяжкі часи! Цей великий пастир, за прикладом свого Спасителя, мав пролити кров свою за правду і нею довершити діло святої єдности. І побачимо, як проти нього повернуться всі, які називали його отцем, а ті, кому він учинив добро, проллють його кров…
Лиш трохи спокійніше зітхнула Руська Церква, аж ось нова буря, нове пекло зірвалося проти неї, і то з нечуваною силою. Нез’єдинені церковні братства перетягли на свій бік Петра Конашевича Сагайдачного і козацтво. З Москви приїхав до Києва патріярх Єрусалиму Теофан і призначив для кожної єпархії нез’єдиненого владику. Бо в тих єпархіях, владики яких прийняли унію в Бересті, не було нез’єдинених православних єпископів, аж поставлено їх було тепер. Митрополитом Київським (був ним Рутський) Теофан призначив Йова Борецького, а супроти святого Йосафата владикою Полоцька поставив Смотрицького. Під кінець Теофан викляв усіх католицьких владик, які були на Русі. Він роздмухав ненависть до єдности у великий вогонь і поїхав собі, а боротьба проти унії закипіла з пекельною силою. Справа дійшла аж до сейму у Варшаві; і знову король своїм авторитетом взяв унію під захист. Залагодження колотнечі, яку роздмухували нез’єдинені, відклали до засідання сейму. Владика Йосафат навмисне їздив у цій справі до Варшави, але скоро повернувся, бо отримав вістку, що Смотрицький почав підбурювати Полоцьк і всю єпархію проти святого Йосафата. І справді, Смотрицький з Вільна розсилав листи, в яких виступав проти святого Йосафата. І робив це сміливо. Козаки голосно домагалися, серед іншого, і знищення унії, погрожували, що підуть на союз із турками, нез’єдйнені всюди брали гору. І вся їхня злоба повернулася проти святого Йосафата. Вони знали, що як довго живе душехват, то всі їх зусилля даремні. Тож різними способами підбурили народ у Полоцьку і Вітебську (це місто також належало до єпархії святого Йосафата) і прилюдно погрожували йому смертю.
“Знаю, що хочуть мене убити, – говорив святий, – та знаю також, що і святі Отці віддавали душу за віру”.
Хвилина мучеництва була вже близько. У Вітебську посланці Смотрицького зробили свою справу. Усе місто було налаштоване проти святителя Йосафата. Про це владика знав, і вже довший час говорив тільки про свою смерть. Одного дня він сказав, що їде до Вітебська. Всі заклинали його, щоб не їхав, бо там вірна смерть.
“Не лякаюся смерти, дай Боже, щоб я став гідний мучеництва. Діти мої, Бога біймося одного, Він нас не полишить і буде з нами!” Перед самим від’їздом зайшов до церкви і сказав своїм слугам і священикам: “Знаю, чого їду, знаю, що смерть чекає мене, але радісно йду їй назустріч. Не бійтеся, бо якщо нещастя й трапиться у Вітебську, то тільки зі мною”. Ще раз оглянув він побіч престолу приготовлений для себе гріб і попросив, щоб гріб цей закінчили робити якнайшвидше.
І поїхав до Вітебська. Тут почав з відвідування деяких завзятих людей і в кількох родинах завів спокій. Але агітатори робили своє. Минуло два тижні його побуту у Вітебську, як появилися нові листи Смотрицького проти Йосафата. З Вільна надійшов наказ убити святителя. Про все це добре знав Йосафат, але не припиняв навчати і сповідувати. У день святого Димитрія на проповіді він сказав усім, що його чекає смерть. Бунтівники навіть день призначили -12 листопада. Вони розробили план. Був серед них священик із нез’єдинених на ім’я Ілля, чоловік найгіршого життя. Йому наказали, щоб він перестрів владику, коли той повертатиметься з церкви, і став обзивати його й безчестити перед народом. Бунтівники сподівалися, що прислуга владики схопить цього священика і замкне; тоді вони вдарять у всі дзвони, нападуть на палату, ніби з метою звільнення Іллі, і під час цього владику уб’ють. Самі призвідці бунту, серед них два радники міста Вітебська, мали у цей день сховатися, щоб відповідальність на них не впала.
Ілля 12 листопада став зневажати владику перед його слугами. Увечері про це сказали Йосафатові і той велів, щоб наступного дня притримали Іллю і доставили до нього. Тоді ж прийшов до нього один міський радник і сказав, що діється в місті. Він благав Йосафата, щоб той покинув місто. Але святий владика і чути про це не хотів. “Життя моє в руках Бога; радо прийму все, що лиш пошле на мене”. ^
Зневолений проханнями, Йосафат написав листа до вітебського воєводи і представив йому, що діється, але той не надав жодної допомоги. Увечері він востаннє сів зі своїми товаришами’ дияконом Доротеєм, Кантакузеном і старим слугою Ушацьким, до вечері. Тепер він уже з певністю говорив про свою смерть, а коли розжалоблений Доротей став просити його, щоб не говорив про такі страшні для них речі, святий Йосафат відповів: “І що ж є злого в тому, що хочу померти задля^Христа і за віру католицьку?” Усю ніч він молився і востаннє тяжко мучив своє тіло. І ніч ця його була остання. Кажуть, що неземна ясність огорнула святого, а в той час над палатою громадилися чорні хмари, серед яких червонів хрест, якого видно було на три милі.
Вранці владика Йосафат пішов на утреню, а тимчасом слуги притримали Іллю, який знову зневажав словами владику. Його замкнули в палаті на кухні. Бунтівники цього лише й чекали. дарили по церквах у дзвони, кількамісячний натовп кинувся до палати владики. Народ хотів вибити двері, але тут появився Йосафат, що повертався з утрені додому. Простір між церквою і палатою геть-чисто був забитий народом, довкола лунав крик: “Мордуй душехвата!” Йосафат спокійно іде далі, хоч над його головою підносяться сокири. Той спокій бентежить натовп, усі розступаються перед ним і Йосафат заходить до палати і велить випустити Іллю. Але диявол знову зрушив натовп. Усі кинулися до дверей, які слуги замкнули. Прислуга хотіла оборонятися, стріляючи для постраху лише порохом; ворохобники хочуть запалити палату, але бояться, щоб не згоріло все місто. Двері падають під натиском, і натовп кидається до кімнат владики. Доротей, Кантакузен і Ушацький заступили собою двері. Першим залитий кров ю упав Кантакузен, Доротей отримав вісімнадцять ран. Враз відчинилися двері і в них став Йосафат: “Бог з вами, мої діти, чого ж мучите слуг моїх? Що злого учинили вони вам або яку приписуєте^ їм вину? Якщо маєте що до мене – ось я перед вами. Залишіть у спокої моїх слуг, не вбивайте їх!” На ці слова владики натовп задкує до дверей. Ніхто не сміє піднести на нього руку. Та тут влітають двоє чоловіків з криком: “Мордуй латинника душехвата!” Один б є його кииком по голові, другий – сокирою в чоло. Кидають його на землю і завдають стільки ран, що голова святого – суцільне криваве місиво. Жодного зойку вбивці не почули з його вуст; гадаючи, що владика вже не живе, вони кидаються на його слуг. Та тут святий Йосафат підносить очі до неба, а з грудей його виривається заклик: “О Боже мій!” Ще більше роз лючений натовп тягне його на подвір’я і тут роблять ще один-два постріли в голову святого. ” Усі кинулися знущатися з мертвого вже тіла. Тоді пес, якого Йосафат любив і не раз годував, – ця німа звірина – заступив собою тіла святого і став кусати злочинців. Вони забили пса, порубали його на шматки і поклали на тіло святого. Тим часом решта грабували палати. Доротеи, Кантакузен, Ушацький – усі вони лежали без ознак життя. За кілька годин палати було розграбовано, всі документи знищені. З пивниць витягнули вино і всякі припаси, приготовані на зиму, і почався бенкет. А над тілом святого продовжували знущатися. Жінки і діти тягали за волосся і бороду, плювали в лице, покалічене не до впізнання. Одні сідали на тіло, другі підносили вгору і кричали: “Владико! Чому не навчаєш нас, ось народ рад тебе почути?” Але тут почалися і кари. Жінка, котра смикала святого за бороду, враз осліпла і сліпою залишилася. Над палатою від хвилі смерти святого стала чорна хмара, і лиш на тіло мученика спливала згори ясність. Злочинці не звертали на це уваги, а стали обдирати тіло з одежі. На тілі знайшли волосяницю і в убивців зродився сумнів, чи не вбили вони часом когось іншого замість Йосафата. “Владика мав би носити тонку сорочку”, – говорили між собою. Але коли упевнилися, що це справді Йосафат, радості їх не було меж. Вони прив’язали мотузку до ніг святого і так тягнули його по вулицях. В одному місці голова вдарилася об камінь і залишила кривавий слід, якого нічим не можна було стерти. Так заволікли тіло над високий берег Двіни і, наповнивши волосяницю камінням, прив’язали до тіла і кинули в ріку. Але тіло виплило на берег. Тоді кілька розбійників проплило з ним близько милі від міста, на місце дуже глибоке, зване “свята криниця”. Тут до ніг святого прив’язали великий камінь і кинули у воду. В ту хвилю всі побачили ясний стовп, що сходив з неба, а в ньому мужа, який спускався до води. Ворохобники стали утікати, а тіло виплило на поверхню і поплило за ними. З великим трудом вони знову вкинули тіло на глибочінь.
А решта продовжували грабувати палату. Виривали двері, вікна, навіть підлогу. Доротей лежав ще в сінях, грабіжники викинули його тіло на цвинтар. Там його підібрали жиди і виходжували його доти, доки він не одужав. Самі ж бунтівники дивувалися, що Доротей, як Кантакузен та Ушацький, не загинув. Але прецінь мали сповнитися слова святого владики: “Не бійтеся, бо якщо нещастя й трапиться, то тільки зі мною”.
Лиш увечері замкові урядники, котрі знали, що діється, появилися на місці вбивства. Переписали завдану шкоду, потім подалися до катедри. Тут знайшли скриню, повну сосудів. Остерігаючись, щоб не розграбували і це, веліли перенести її до замку. Коли несли її біля того місця, де голова святого мученика залишила кривавий слід, то скриня сама відчинилася, а ілитон, чаша, дискос і звізда випали і розмістилися так, як до Божественної літургії. Край чаші змочився у крові. Сталося все це 12 листопада 1623 р.
Кара Божа зависла над злобним містом, що вбило свого пастиря. Лиш на п’ятий день тіло разом з волосяницею виплило на поверхню води. Його підняли з води, накрили килимом і перенесли до церкви святого Михаїла. Сонце заясніло і розійшлася мряка. Коли несли тіло попри дім, де лежав Кантакузен, той підвівся, щоб глянути на мощі свого владики. Доротей наказав перенести його до церкви і тут сповнив свій обов’язок – прибрав тіло святого мученика у церковні ризи.
А коли тіло святого поклали в церкві, то ніхто не міг відірвати очей від його лиця, котре зазвичай темне, ясніло надзвичайним блиском. Рани були зрошені свіжою червоною кров’ю, очі примружені, начеб уві сні. П’ятнадцять днів йшов народ до тіла святого владики.
У день смерти св. Йосафата весь Полоцьк бачив в боці Вітебська ясний стовп. Вістка про смерть св. владики викликала в місті жаль і переполох, навіть схизматики заливалися сльозами, оплакуючи свого пастиря. Місто зажадало видачі тіла.
Через дві неділі після смерти святого Йосафата, Генадій, сповідник святого, виїхав до Вітебська з начальником міста й усіма радниками. Тіло святого Йосафата лежало вже п’ятнадцять днів і було цілком свіже, гнучке – начеб живе. Коли мали винести домовину, радники Полоцька хотіли взяти її на рамена, але вітебчани з плачем і голосінням самі винесли домовину аж на берег ріки, де чекав уже готовий човен, що мав перевезти тіло святителя. Зчинився великий плач, кожен хотів торкнутися домовини. Жиди казали, що це чудо, що тіло хоронилося так довго. За домовиною ішли навіть протестанти зі своїм пастором, який також хотів нести домовину праведника.
Увесь Полоцьк, все духовенство, вийшло назустріч. Тіло поклали в церкві, відновленій Йосафатом. Волосяницю повну ще каміння, поклали коло одного з церковних стовпів. Радник міста Петро Данковський зовсім недавно був осліп. З глибокою вірою він протер волосяницею свої очі і прозрів. Десять днів тіло було виставлене у відчиненій домовині, а народ все йшов і йшов до нього. Тимчасом мав на похорон приїхати митрополит Рутський, але зайшли важні перешкоди. Домовину поклали в гробі, вимурованому старанням святого Йосафата.
Вістка про смерть святого владики поширилася по всьому краю. Один зі слуг мученика приніс її до Рути, де власне перебував митрополит. Тяжкий біль огорнув серце Рутського, коли він дізнався про смерть свого багатолітнього товариша. Це завдяки йому він пішов за голосом покликання і став апостолом унії. Та сильною була віра митрополита; він не плакав, а тішився, бо знав, що справа унії має тепер найревнішого заступника перед Богом. Рутський невідкладно написав листа до папи Урбана VIII (1623-1644), в якому повідомив його про мученицьку смерть Йосафата, про перші краплі крови, пролиті за святу єдність, і просив, щоб папа жертвував їх Всевишньому.
Страшне, звіряче вбивство розворушило цілу державу; його злякалися навіть провідники нез’єдинених православних. Король призначив слідчу комісію і в перших днях січня 1624 р. стали у Вітебську: по одному боці Рутський і слуги святого мученика, по другому – начальник міста і радники Вітебська. Ніщо не промовляло за міщанами, навпаки, вони визнали, що святий Йосафат був їх правним владикою, що був святим, дбав про добро своїх вірних, що не нічого міняв у богослуженні, що пильно дбав про старі звичаї. Вину складали на представників братства. Ніхто не міг закинути святому, щоб кого силоміць притягав до унії, бо він сам явно і сміливо писав ці слова: “До унії щоб насильно кого доводив – не покажеться того. Прав моїх церковних боронити – це обов’язок, що випливає з самої моєї присяги. І то, однак, обережно й уважно роблю”.
Але послухаймо, що говорять його вороги: Іван Ходика, головний поплічник Смотрицького, от що він каже під присягою: “Бережи Боже, щоб міг я сказати що проти святого Йосафата, про строгі його дії проти нас, православних, або про які заподіяні нам кривди, або щоб дав нам яку причину до ненависти проти себе”.
2 лютого було оголошено вирок: місто Вітебськ визнано винним і як таке воно втратило всі свої права і привілеї. Ратуша мала бути зруйнована, всі дзвони розбиті (окрім дзвонів владичої церкви). А вісімнадцять головних винуватців засуджено на кару смерти. Вирок був невідкладно виконано. І ще одне, всі засуджені перед смертю навернулися, і в жалю за вчинений злочин прийняли смерть.
Однак не було покарано першого і головного винуватця – Смотрицького. Однак хоч не було і гадки про те, щоб чоловіка такого високого становища засудив навіть королівській суд, та осудила його власна совість. Смотрицький поїхав на схід, до Царгорода. “Цього разу, – сказав Рутський, – втеча врятувала винуватця; але куди б він не пішов, всюди його буде переслідувати осуд Божий. Убивця буде скитатися й утікати, аж поки не стане каятися і оплакувати свій злочин!”
І справді, він плакав і каявся, а Бог був милосердним до нещасного, який так довгО опирався Його ласці. Смотрицький повернувся на Русь і прийняв єдність. Він визнав свій страшний гріх, покаявся і, провадячи покаянне життя, з постами, слізьми і молитвою, помер у Дермані в грудні 1633 р. Помер як вірний син і як архиєпископ (хоч без єпархії) святої апостольської вселенської Церкви.
А унія і далі страждала, і Рутський боронив її всіма силами. Просив і молив, щоб русинів силоміць не перетягали на латинський обряд, бо, як писав до Риму, “якщо так далі піде, то в унії лишуся я і мій дяк, а більше ніхто!” Дійшло до того, що сам король сказав, що унія триватиме доти, доки не вмре Рутський. Але так не сталося, попри біди і переслідування вона, Руська Церква, живе і приносить плоди.
Бог прославив мощі священномученика Йосафата багатьма чудами. Створена папою комісія для дослідження тих чуд, 24 березня 1628 р. виявила, що тіло святого ціле, гнучке, цілком свіже, воно видавало прекрасний запах, а з ран на голові текла свіжа кров. Через дев’ять років після смерти тіло було так само ціле. 16 травня 1642 р. папа Урбан УІІІ зачислив Йосафата до лику блаженних і призначив день 12 листопада як день поминання його пам’яти. Замойський Собор (1721) переніс службу святому на 16 вересня. А 29 липня 1867 папа Пій IX (1846-1878) урочисто зачислив блаженного Йосафата до лику святих.
Ми навмисне подали життя святого священномученика Йосафата ширше, бо лиш тут трапилася нам нагода дати бодай неясний образок страждань Руської Церкви. Ці страждання не припиняються і тепер; вікова боротьба проти неї не втихла і донині. Як колись за життя святого Йосафата малювали з рогами і називали душехватом, так і нині часто можна прочитати, що він силоміць забирав церкви, що змушував людей до прийняття єдности, що мучив нез’єдинених і т. д. Не дивно, що повторюють такі речі ті, які є явними ворогами Католицької Церкви, а особливо унії. Та дивно, що це повторюють люди, які є синами Католицької Церкви. Вони повинні знати, що історія, цей безсторонній суддя, показала, що життя святого Йосафата – найкраща сторінка в подіях унії, – це життя чесного, правого і святого мужа. А якщо обов’язком кожного з нас є боронити честь найостаннішої, найупослідженішої людини, яку скривдили, то чи не є нашим обов’язком голосно славити того, хто на нашому небі засяяв ясним сонцем? І таким сонцем був для нас святий священномученик Йосафат.
