Народився Йосафат у давньому княжому місті Володимирі-Волинському близько 1580 року від праведних батьків Гавриїла та Марії Кунцевичів. Під час Хрищення надали хлоп’яткові ім’я Іван. Його батько був знатним міщанином – купцем і радником міста. Івась виховувався під дбайливим доглядом побожної матері. Під її проводом він навчився читати по рукописному Часослові; потім пішов до школи при парафіяльній церкві.
З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп’ятого Христа, Івась запитав свою матусю: “Хто це?” Побожна мати відповіла, що це образ Богочоловіка – Ісуса Христа, Який зійшов з неба на землю, щоб відпокутувати за наші гріхи і нас спасти. В ту ж мить Івась відчув неначе вогонь – це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав церковних богослужінь. Згодом це бажання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його принадами.
Батьки, бажаючи забезпечити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Поповича, міського радника у Вільно, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, побожного юнака і згодом не крився з думкою віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він ігнорував веселі товариства з ровесниками чи дівчатами, а йшов радше до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами.
Вільно було своєрідним центром усяких сект та єресей, що напливали сюди головно з Німеччини; а крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування моралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви.
У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов’язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг, з яких любив передусім Часослов і Требник. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі.
В той час по всій Україні почалася релігійна війна, спричинена з’єдиненням Української Церкви з Римською. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою… Але праведні й святі люди завжди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника – Господа Бога з ревною молитвою. “Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді” – кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс 86: 11).
І Господь не покинув свого обранця, просвітив його, заспокоїв і дав потрібні сили, щоб подолати всі труднощі.
Крім молитви Іван уважно вивчав церковні книги, шукаючи в них прояснення того релігійного сум’яття, що було в Україні. Саме в церковній книзі Мінеї, під днем 29 і ЗО червня, зацікавлений юнак прочитав: “Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці своєї вівчарні, заховай свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від лютих напастей”. В каноні ж Утрені читав він таке: “Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви”; “Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою найбільшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос”.
Щодо верховної влади Римських Пап над усією Христовою Церквою, то в тій же Мінеї, під днем 2 січня, юнак читав про св. Сильвестра, 33-го Папу Римського, таке: “Ти прогнав зрадливі єресі; ти явився начальником святого Собору й прикрасив престол начальника учнів… Як Божий голова святих Отців, укріпивши святу віру, замкнув ти уста єретиків”. А під днем 18 лютого написано в тій самій Мінеї про св. Папу Лева Великого: “Чим тебе назвемо – надхненим Божим духом? Чи головою правдивої Церкви? А може, провідником правди і твердою основою? Найвищим начальником чесного собору? Ти успадкував найвищий Петрів престол. Ти спадкоємець чесного Петра, а збагатівши його начальством, затулив раз і назавжди зрадливі уста єретикам”.
Вже з тих та інших подібних свідоцтв, яких дуже багато в наших церковних книгах, Іван Кунцевич, щиро шукаючи правди, дійшов переконання, що єдність з Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті Литовськім 23 грудня 1595 року, є відновленням давньої церковної єдності з св. Апостольським Престолом.
Урочисту заяву цієї церковної єдності 7 лютого 1596 року вручили Папі Римському Климентові VIII українські єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький – посланці Київського митрополита Михайла Рагози. Христовий Намісник заявив, що “закони, звичаї й обряди Української Церкви, з’єднаної з Римом, залишаються без змін”.
Але в краї вже розпочалась гаряча дискусія – за і проти єдності, захоплене і вороже сприйняття її. Проте здавалося, що ця велика історична подія з’єднання Церков захопить уми й серця вірних, бо злука з Римом у тодішній політичній ситуації надавала окрім поглиблення суто церковних аспектів також запоруку зміцнення національної самостійності. Сталося, однак, інакше: “Між пшеницю ворог засіяв кукіль” (Мт 13:25). Ще перед 1590 і 1594 рр. Львівський єпископ Гедеон Балабан (1568-1607), який також підписав заяву про з’єднання Церков, перший (під впливом князя Костянтина Острозького) її зрікся і гостро виступав проти неї аж до кінця життя. Разом з ним пішов проти Унії також Перемишльський єпископ Михайло Копистинський (1596-1610).
Усе це надзвичайно засмутило молодого Кунцевича, який жваво цікавився церковними подіями. Він ще більше прихилився до церкви Отців Василіян, яка підтримувала Унію. Іван пам’ятав Христові слова, сказані до апостола Петра: “Тож заявляю я тобі, що ти – Петро (скеля), і на цій скелі я збудую мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі… розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт 16:18-19).
Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архієрейської молитви Ісуса Христа: “Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані” (Йо 17:20-21); а також Христове прагнення: “Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, – і буде одне стадо й один пастир!” (Йо 10:16).
Це Христове прагнення молодий Кунцевич зробив своїм ідеалом. Відтепер ним він житиме, за нього молитиметься, працюватиме, за нього, врешті, віддасть і своє життя.
Святотроїцька церква, до якої ходив молодий Кунцевич у Вільно, була у великій пошані серед міщан східного обряду. В ній знаходилася надзвичайно вшановувана ікона Богородиці, що згідно з переданням належала пензлю св. євангеліста Луки. Зберігались у церкві також мощі перших християнських мучеників Литви – Антонія, Івана та Євстатія, дружинників Ольґерда, що впали жертвою язичників у 1345 році. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом одержало право незалежності й непідсудності місцевій церковній владі, а безпосередньо підлягало патріархові або, в крайньому випадку, – Київському митрополитові.
При церкві Святої Тройці містився монастир Отців Василіян, фундатором якого була дружина литовського князя Ольґерда – Марія, русько-українського роду.
З наказу польського короля монастирем і монастирськими фундаціями у Вільно від 1584 року завідувала міська рада. А “завідувала” так, що за 20 років і монастир, і його фундації занепали та були розграбовані світськими людьми, які поробили собі помешкання навіть у самих монастирських приміщеннях. Для ченців залишилося три-чо-тири келійки з маленьким городцем для вжитку архімандрита. Кількість ченців постійно меншала, тож коли Іван Кунцевич постукав до монастирської брами, йому її відчинив сам архімандрит, тодішній єдиний його мешканець-чернець.
Відразу після Берестейського Собору цей монастир під проводом архімандрита Софронія підтримав рішення ієрархії та митрополита – Вільнського архіпастиря за з’єдинення з Апостольською столицею в Римі. Однак церковне братство було проти цього, а тому за наказом польського короля мусило залишити церкву Святої Тройці. Воно перейшло до церкви Святого Духа, звідки протягом довгих десятиліть вело боротьбу зі східним католицизмом, насамперед – з його Святотроїцьким осередком. Тоді ж Софроній передав настоятельство монастиря Йосафатові, а той – Матеєві, що був, як згодом виявилось, прихованим кальвіністом (згодом він став кальвіністським пастором). По апостазії Матея Святотроїцькою обителлю керував архімандрит Ґелазій, знавець слов’янської мови і книг, прихильник Берестейської Унії, але монах без відповідного чернечого духу. Тому й не дивно, що Святотроїцький монастир, як і інші монастирі в той час, був у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, а молодого поповнення взагалі не було. Кожен чернець жив сам по собі. Крім відправ у церкві, духовного життя майже не було. Ніхто не турбувався чернечою дисципліною і правопорядком.
Хоч така незавидна доля спіткала тодішні монастирі, зокрема Вільнський, для молодого Кунцевича Божий поклик вступити до монастиря був наказом. Його рішення остаточно визріло, і він, обговоривши справу із самим митрополитом Іпатієм Потієм, вступив до Святотроїцького монастиря, маючи тоді 24 роки.
Перед виконанням цієї постанови Іван мав ще одне важке випробування. Купець, у якого він був помічником, щиро полюбив його і хотів видати за нього свою дочку-одиначку й передати йому все своє майно. Однак любов до Бога заполонила душу й серце Кунцевича. Тому він перепросив шляхетного купця, за все подякував йому та відійшов від нього.
Був 1604 рік, коли Іван, покидаючи світ, майно й усю світську марноту, твердо вирішив віддати себе на довічну службу Господу Богові. У ченці постриг його митрополит Іпатій Потій. Тоді ж Кунцевич склав свої перші чернечі обіти – убозтва, чистоти та послуху.
Разом із чернечою рясою молодий Кунцевич прийняв і нове чернече ім’я – Йосафат. Під цим іменем він ввійшов у новий період свого недовгого життя. “Кунцевич не спокусився ні на маєтки Поповича, ні на вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще влаштовані нез’єднані монастирі, які могли йому забезпечити ліпші духовні й церковні можливості”, – зазначають життєписці Кунцевича.
Святотроїцький монастир знаходився у великому столичному місті, а тому був далеким від чернечих затворницьких (пустинних) ідеалів, що їх пропаґували тодішні “Життя Святих”, які залюбки читав молодий Кунцевич. Переступивши монастирську браму, він зустрів зовсім іншу дійсність – чернечу пустку і гамір світських людей, що перебували поряд. Тому молодий чернець Йосафат насамперед організував свій чернечий побут та упорядкував своє життя і чинності. Почав він з головного – молитви-роздуму та богослужби. Молитва вимагала усамітнення, без якого неможлива будь-яка духовна праця над собою.
Тому Йосафат зачинився в малій келії і з неї не виходив, хіба що до церкви та спільної трапези. Життя в інших частинах монастиря його не цікавило. Своє самітне життя він проводив у довгих молитвах, суворих покутах, читанні духовних книг та роздумуванні над Божими настановами. Святе Письмо постійно лежало відкритим у нього на столі, з якого він черпав Божу мудрість та просвічення для своєї душі.
Життя молодого ченця в напівзапустілому монастирі, без товариства, поради досвідчених співбратів, а найважливіше – без живих прикладів, справді вимагало своєрідного геройства – великої сили духу. За прикладом давніх монахів з “Життя Святих” Йосафат щодня бив сотні доземних поклонів, проказуючи одночасно коротку молитву “Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”, а також виконував інші суворі покути, що часом видавались навіть нерозсудливими.
Ось як свідчить про нього його ровесник Генадій Хмельницький: “Вступивши у ченці, Йосафат вибрав церкву Святої Тройці за чернечу келію; у вільний час він читав та роздумував у каплиці св. Луки. Його ліжко було бідне – солом’яник і верета, і то тільки для виду, бо часто він спав на голій долівці, та ніколи, аж до смерті, не одягав сорочки, лише волосяницю, а своє невинне тіло підперізував залізним поясом. Серед зими можна було побачити його босим і в одній тільки волосяниці, як він молився і роздумував на камені біля церкви Святої Тройці. Денно і нічно бичував він своє тіло, бо долівка в келії була часто в його крові. Протягом п’яти років свого перебування в монастирі він нічого іншого не пив, крім води, набувши важкої недуги шлунка. Тому його настоятель, за порадою лікарів, наказав йому вживати узвар”.
Після смерті архімандрита Ґелазія архімандритом став Самуїл Сінчило. Саме його Йосафат благав підшукати для монастиря старшого ченця-священика. Самуїл покликав з Супрасльського монастиря отця Симеона, але він виявився людиною простою, малоосвіченою, тому Йосафат скористав небагато з його повчань. Сам же архімандрит Сінчило незабаром приєднався до змовників проти митрополита Іпатія Потія.
Серед таких сумних обставин Йосафатові довелося різьбити свій монаший характер і вдосконалюватись у чеснотах.
Не маючи в монастирі нікого, хто міг би бути для нього порадником, здався на провід Святого Духа. Щоправда, ще перед вступом у монастир заприятелював він з двома професорами академії Отців Ісусівців – з о. Фабріцієм Ковальським і о. Іваном Ґружевським. Перший навіть був якоюсь мірою його духовним провідником. Згодом Кунцевичу багато допоміг молодий доктор богослов’я Іван Рутський, з яким він пізніше обновив василіянське чернецтво. Митрополит Іпатій покладав великі сподівання на здібного й ревного Кунцевича. Однак ті плани були ділом майбутності і Божого Провидіння, та й не думав молодий Кунцевич про будь-яку реформу чернецтва, вступаючи до Василіянського Чину. Він працював над своїм власним життям. Не маючи богословської освіти, Йосафат ревно взявся до щоденного чернечого подвигу, бо не лише ряса робить людину справжнім монахом. Крім молитви й духовних роздумів, він вчився, перечитував літургічні книги, зокрема Октоїх, Мінею, Тріодь, черпаючи з них богословське знання і переконуючись у правильності своєї віри. З літургічних книг збирав також вислови Святих Отців в обороні з’єднання. Цікавився Йосафат і полемічною літературою, що тоді почала з’являтися як на захист Унії, так і проти неї.
Згодом він і сам написав декілька книжечок: “Оборона віри”, “Хрищення св. Володимира”, “Першість св. Петра”, “Правила й устави для священиків”, “Катехизм” тощо.
Коли Київський митрополит Іпатій Потій заснував у Вільно окрему митрополичу семінарію, запросив до праці богослова, грека Петра Аркудія, який допомагав йому в полеміці проти нез’єдинених та був учителем нового кліру. Молодий Кунцевич дуже швидко зблизився з семінарією, її професорами та учнями. Аркудій багато причинився до освіти Кунцевича, будучи добрим знавцем Святого Письма, Отців Церкви та східних наук. Від Аркудія він утвердився в правильності східного католицизму. Власне через нього познайомився з молодим Генадієм Хмельницьким, який згодом вступив до Василіянського Чину, був полоцьким ігуменом і написав чи не найдокладніші свідчення про молодість Кунцевича, якого знав від 1599 року.
Ще до вступу в монастир Йосафат брав активну і безпосередню участь у всіх церковних відправах – сам співав Утреню і Вечірню, служив до Служби Божої. Він за старим київським приписом прийняв три найнижчі церковні чини – свічконосця, читця і співця. Згодом митрополит Потій висвятив Йосафата на диякона. Відтоді Кунцевич почав проповідувати Боже слово і в церкві, і в місті, заохочуючи всіх до побожного життя, сповіді та єдності з Католицькою Церквою.
Так він робив після трирічного усамітнення, бо, – як свідчить його сучасник, полоцький радник Доротей Архимович, який знав Йосафата з 1604 року, – “три роки від свого вступу до монастиря Святої Тройці слуга Божий добровільно не виходив з нього в місто”.
Молодий диякон мав у той час дві головні цілі – жити за суворими правилами східного монашества і служити своїй Церкві згідно з давньою традицією – в єдності зі св. Апостольським Престолом у Римі.
Сам Йосафат був блискучим проповідником з добрим знанням усіх істин святої віри: пильним навчанням він здобув собі високу богословську освіту. А мав він до науки великі здібності. Про його природні дарування свідчать розповіді людей, які знали його особисто. Олександр Тишкевич, генеральний суддя полоцької землі, стверджував: “Йосафат мав такий великий розум, що дуже складні богословські питання стосовно таїнства Святої Тройці, воплочення та їм подібні легко тлумачив. Мав чудову пам’ять. Його можна було б назвати скарбницею всіх книг Святих Отців”. А доктор богослов’я і ректор Варшавської єзуїтської колеґії, який дуже цінував Йосафата, вважав, що він так глибоко пояснював народною мовою найглибші тайни католицької віри, що жоден з учених богословів не міг до цього нічого додати.
Про інші прикмети нашого Святого відомо зі свідчень пізнішого митрополита Антонія Сєляви, який упродовж року жив з Йосафатом в одній келії. Ось що він пише: “Слуга Божий (Йосафат) мав звичку вставати раніше від інших, будив у зазначений час братію, потім вдаряв у церковні дзвони, скликаючи всіх на Утреню. У церкві він завжди правив Північну та співав Утреню. А дав йому Бог ангельський голос і велику любов до співу. Відслуживши
Утреню, виходив з монастиря, відвідував монастирі нез’єдинених, утверджуючи їх у вірі; послуговував недужим, цілуючи їхні ноги, вмиваючи і годуючи їх. Про Йосафата говорили, що його келією була церква і лікарня.
Якось Кунцевич зустрів у місті чотирьох юнаків, які мали бажання посвятитись монашому життю. Він заопікувався ними, і незабаром вони вступили до Святотроїцького монастиря. Цим Йосафат дуже втішився, бо гаряче бажав духовного відродження свого монастиря, молився і жертвував для цього свою працю й терпіння.
Особливо радів Йосафат зі вступу до монастиря Івана Велямина Рутського, який відчув у собі поклик до чернечого життя в східному обряді й у вересні 1607 року зголосився до монастиря. Незабаром він прийняв чернече ім’я Йосиф і був висвячений на священика.
Цей високоосвічений богослов вніс у монастир атмосферу глибокої науки та познайомив Святотроїцьких подвижників з життям католицьких монастирів Заходу, у той час як Йосафат був для всіх добрим прикладом суворого чернечого життя, умертвіння та плекання східного обряду. Рутський навчав правд св. віри, а Йосафат – обряду та побожних правил чернечого життя.
Рутський, пізніший Київський митрополит, повернувшись 1603 року до Вільно зі студій у Римі, викладав у семінарії, яку відкрив митрополит Потій. Живучи поблизу церкви Святої Тройці та ведений цікавістю і поголоскою про святість Йосафата, Рутський прагнув познайомитися з ним. Він почав часто заходити до монастиря на розмови з Йосафатом, про якого пізніше сказав: “Він завжди вів зо мною духовні бесіди, питав у мене пояснень про деякі правди віри або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за весь той час не почув я від нього жодного пустого слова”.
Рутського вражав Йосафат, який запопадливо старався набути всіх чеснот християнської праведності, а Йосафат високо цінував Рутського за його глибоку освіченість.
З висвяченням Йосифа Велямина Рутського на священика Святотроїцький монастир нарешті дочекався духовного провідника. Тут знову ожив чернечий дух св. Василія Великого, громада молодих ченців зростала.
Рутський і Кунцевич взялися за ремонт монастиря і церкви. Йосафат збирав кошти на церкву, а Рутський на віднову монастиря віддав частину свого родинного майна. Ремонт монастиря і церкви швидко закінчився, й за відновленими мурами запульсувало нове життя. Йосафат уже не журився про майбутнє Василіянського Чину. До чернечого життя зголошувались ідейні й віддані юнаки. Ідучи за прикладом Рутського, до монастиря почали вступати сини з шляхетських родин. Не тільки численністю ченців й чеснотами славився тепер Святотроїцький монастир. Духовне світло чеснот його мешканців, добрий приклад та жертовність розходились по всій вільнській землі.
Монастир став своєрідним виховним закладом. Рутський навчав молодих ченців правд віри, катехизму, засад чернечої досконалості за творами св. Василія, які він простудіював у Римі, будучи студентом грецької колегії при церкві св. Атанасія, викладав історію Церкви й учив латинської та церковнослов’янської богослужбової мов. Йосафат передавав молодим ченцям любов до обряду й богослужби, навчаючи церковного чернечого уставу, напівів. Кожного дня в монастирі служилось Церковне Правило в його традиційних для Сходу частинах денного і нічного часу (Утреня, Часи, Обідниця, Вечірня, Повечір’я, Північна).
З висвяченням Рутського на священика служилась щоденно також і св. Літургія. В новій чернечій громаді було відновлено й давню старохристиянську практику частого св. Причастя, яка з плином століть з різних причин призабулась. “А все те мало благодатний вплив не тільки на ченців, але й на мирян Вільно”, – наголошують життєписці св. Йосафата і додають: “Церква св. Тройці була цілий день відчинена для вірних, які в будь-яку годину дня могли брати участь у церковній молитві й очистити свою душу в св. Тайні Покаяння, до якої Йосафат, спочатку лише диякон, готував вірних, даючи в тому особистий приклад і ченцям, і вірним”.
Щоденною практикою молодої вільнської громади було також читання Святого Письма, церковних книг і життєписів Святих. Згодом молоді ченці користали і з викладів Митрополичої семінарії, яка містилась у прилеглих до Святотроїцької церкви будинках; здібніші з них потім навчалися на вищих студіях Вільнської Академії та інших Папських семінарій, також закордонних.
Молоду чернечу громаду очолювали о. Йосиф Велямин Рутський і диякон Йосафат Кунцевич, хоч на чолі самого монастиря був архімандрит Самійло Сінчило з двома-трьома ченцями давнього виховання.
Саме тоді у Вільно нез’єдинені розпочали нову акцію проти Унії, задумавши усунути митрополита Іпатія Потія. У змові взяв участь і сам архімандрит вільнського монастиря – Самійло Сінчило. Щоправда, змова не вдалася, але під час нападу митрополитові було відрубано два пальці. “Це була перша кров, що згодом потекла за справу З’єднання”, – зазначають деякі наші історики. Виявивши підступство Сінчила, митрополит Іпатій відразу позбавив його архімандритства, призначивши на його місце о. Йосифа Рутського.
Завдяки опіці нового архімандрита диякон Йосафат успішно опанував богослов’я. А митрополит Потій наприкінці 1608 року висвятив його на священика. Відтепер Йосафат міг повністю віддатись апостольській праці. Осяяний небесною ласкою та обдарований природою, він поєднав з Богом й Церквою дуже багато душ. Отець Йосафат умів промовляти до людей усіх прошарків. Його покора перемагала всіх, а ласкавість обеззброювала й найзавзятіших супротивників. Не дивно, що під його впливом багато нез’єднаних наверталось до Католицької Церкви, через що вороги називали його душехватом. Та Йосафат на це тільки усміхався, промовляючи: “Дав би Бог, щоб я “захватав” усі душі для з’єднання!”
Він розумів, що головною причиною ненависті до Унії був брак релігійної свідомості народу. Тому Йосафат іде між простолюддя. Часто можна було бачити, як він проповідував на вулицях, на полі, в лісі, а часом і в корчмі. Йосафат учив народ вічних правд, старався привести душі до Бога, св. Тайн; навчав їх молитися. Відвідував хворих, допомагав бідним, опікувався покривдженими. З апостольською ревністю ніс потіху в’язням і засудженим на смерть.
Особливу увагу Йосафат приділяв молоді. Він залюбки розмовляв з дітворою, пояснював їм катехизм, навчав молитов, готував до першого св. Причастя. Йосафата часто можна було бачити між дітьми на пасовиську, коли він оповідав їм пригоди з життя Святих чи співав з ними побожні пісні.
Під впливом цього священика громада з’єдинених у Вільно значно зросла. Поєднання з Римом тут уже вкорінилось. На жаль, нові обов’язки в Чині не дозволяли Йосафатові цілком посвятитись праці над з’єднанням Церков. Однак було певне, що цей апостолят став головною справою життя Йосафата. За Христове гасло “Щоб усі були одно” він був готовий віддати і життя.
В той час, коли Йосафат займався вірними в церкві й поза нею, Рутський клопотався монастирем і вихованням молодих ченців. Оскільки ж митрополит Потій щораз частіше потребував допомоги Рутського в управлінні розлогою митрополією, все більше монастирських обов’язків лягало на плечі Йосафатові. А монаша родина Святотроїцького монастиря постійно зростала, і в 1613 році тут було вже близько 50 молодих ченців. Отже з’явилася потреба в новому монастирі, про що подбало Боже Провидіння.
Саме в той час литовський шляхтич Григорій Тризна збудував монастир для своєї дочки, монахині в Битені, поблизу Слоніма (в Новгородському воєводстві). Не маючи духовного проводу в пустинному Битенському монастирі, монахиня перейшла до вільнського монастиря Сестер Василіянок, що тоді також гарно розвивався, а її монастир Тризна подарував василіянам, яким уже було затісно у Вільно. Рутський надзвичайно втішився такою даровизною. Ігуменом у Битені він призначив Йосафата й одночасно перевів туди новіціят. Таким чином священик перейняв опіку над вихованням молодих василіян. Завдяки прихильності титаря-доброчинця і наполегливій праці Йосафата монастир у Битені швидко став на ноги, будучи першим новіціятом вільнської реформи упродовж XVII сторіччя.
Крім битенської обителі Йосафат постарався для вільнського чернецтва ще й про інший монастир, який згодом став славою Білоруської Церкви. Недалеко від Битеня мав свої посілості смоленський каштелян Іван Мелешко, людина чесна, православного віровизнання. Та вже з першої зустрічі Мелешко був захоплений битенським ігуменом Йосафатом, і між ними зав’язалася щира приязнь, яка привела Мелешка до св. Сповіді і св. Причастя в Католицькій Церкві. Він навернувся і став оборонцем східного католицизму. З вдячності за навернення Мелешко подарував василіянам село Жировиці, де була церква з чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, яка славилась чудами на всю околицю.
Та коли в Литві поширився протестантизм, прощі до чудотворної ікони припинились, монастирське добро загарбали світські люди, а церква не мала належної обслуги. Тільки кілька разів на рік невеличка горстка довколишніх вірних вшановували чудотворну Богородицю. Та з перейняттям Йосафатом Жировиць (жовтень 1613 року) духовне життя тут відновилось. Священик відбудував церкву, спорудив при ній монастир та відновив славні прощі на честь Жировицької Богородиці. У цьому йому допомогли довколишні шляхтичі. А Лев Сапіга, литовський канцлер, наділив Жировиці землями з кількома селами.
В новому монастирі Йосафат поселив вільнських ченців, які обслуговували церкву і прочан. “І зароїлись побожним людом стежки і шляхи до Жировиць, – писали сучасники, – загомоніла знову пісня, понеслася в небо молитва, а звідти спливали ласки й чуда. Ченці проповідували правду і праведність, добрим прикладом заохочуючи до побожного християнського життя”.
Йосафат вславився тут передусім як проповідник і сповідник, виконуючи місію серед місцевих шляхтичів і вельмож, збайдужілих до віри й рідної Церкви, чимало з яких пішли шукати істину в протестантських церковних громадах. Священикові вдалося, за заступництвом Жировицької Богородиці, навернути в католицизм нащадка роду Солтанів, який спершу зустрів слугу Божого зневагами, прокльонами та богохульствами. Але Божа ласка діяла своїми невідомими шляхами. І, може, в тому самому лісі, де колись Богородиця з’явилася його предкові, нащадок розкаявся, висповідався і прийняв католицьку віру.
Влітку 1613 року помер митрополит Іпатій Потій, його наступником став Йосиф Велямин Рутський. Архімандритом Святотроїцького монастиря) він призначив Йосафата, який на початку 1614 року залишив Жировиці. Вільнські ченці з цього дуже раділи, бо для них Йосафат був скоріше батьком, аніж настоятелем. Тішилися й місцеві миряни, бо ще не забули ревності й доброти колишнього свого душпастиря. Проте сумували за Йосафатом битенсько-жировицька братія й вірні, бо й там для багатьох тисяч душ Йосафат став “первопричиною спасіннія, яке Божою благодаттю і милістю Пресвятої Богородиці щоденно звершувалось через Жировицький монастир”, – як казав о. Герман Гостиловський, підсумовуючи перебування Йосафата в Жировицях.
Вільнський монастир Йосафат застав у повному розквіті. Якщо 1604 року там був тільки один чернець – він сам, – то в 1614 році було вже 60 самовідданих ченців, і їхня кількість зростала з року в рік. Тож першою турботою Йосафата стала розбудова монастиря. Він знайшов щедрих жертводавців, які не жаліли свого майна для благородної мети.
Ідучи слідами св. Василія Великого, Йосафат намагався розгорнути широку доброчинну діяльність. Хоч сам з ченцями жив дуже скромно, завжди знаходив можливість допомогти своїм ближнім. Вірні щодня бачили в ньому ідеал монашої праведності. Вбогі, сироти і вдовиці мали в його особі великого добродія, знедолені – свого потішителя, гноблені – оборонця.
Йосафат діяв за словами св. Василія Великого: “Хто любить ближнього, той виконує заповідь любові до Бога”. Коли стривожені економи монастиря вказували на потреби братії, Йосафат відповідав: “Даймо бідним, а Бог дасть нам” або казав так: “Даймо і решту, а якщо в нас нічого не лишиться, то будуть мати бідні!”. Йосафат та його братія найбільше покладалися на Боже Провидіння.
Як засвідчують життєписці, навіть чудами Бог допомагав своєму вірному слузі, а через нього – й іншим. Ось кілька таких прикладів. Одна вдова опинилася у великій матеріальній скруті, а в Йосафата не було ані сотика. Та він пообіцяв жінці дати їй першу милостиню, яку одержить, а сам пішов до церкви на молитву. В той час якийсь незнайомець передав для нього калитку з грішми. Йосафат, навіть не заглянувши до неї, віддав її жінці. Коли виявилось, що там була дуже велика сума, чесна жінка хотіла частину віддати Йосафатові, та він сказав: “Твоє щастя, бери та йди”.
Якось не було що дати до столу численним ченцям. Тоді Йосафат з братією подались до церкви на молитву. А коли вийшли, на подвір’ї вже стояло п’ять возів різної поживи, які прислав невідомий добродій.
Йосафат відзначався справжньою батьківською любов’ю і дбайливістю до своїх духовних синів. Його настоятельство було радше служінням братії. Будучи до себе суворим і невибагливим, усе віддавав на потребу спільноти. Коли якийсь вільнський міщанин подарував йому нову рясу, він віддав її для вжитку іншому ченцеві. При від’їзді з Жировиць отримав у подарунок від Григорія Тризни плащ на лисячому хутрі. Йосафат відразу велів пошити з нього зимові шапки для братії.
У Вільно він був не тільки архімандритом монастиря, але також учителем новиків, духовним провідником ченців та їхнім сповідникові. Особливо дбав про студентську братію. Передусім старався розбудити в молодих монахів безмежну любов до Бога й беззастережне довір’я до Нього. За це спливали з неба щедрі ласки та Боже благословення, і за короткий час вільнський монастир Святої Тройці заяснів святими ченцями. Життєписець Йосафата єпископ Яків Суша записав про першого померлого ченця вільнської реформи, що той дійшов під проводом Йосафата до великої святості і сподобився перед смертю явління св. Василія, який, передаючи його Богові, мовив: “Оце перша квітка з мого відновленого городу”.
Життєписці св. Йосафата згадують і про інших учнів нашого Святого, які вславились чернечою досконалістю та надзвичайними Божими даруваннями. Наприклад, ієромонах Єротей Цісович, пізніший учитель новиків у Битені, проганяв злих духів, лікував недужих та мав дар біолокації, тобто одночасно міг перебувати в різних місцях. А передчуваючи близьку смерть, він подався з Битеня до Жировиць, де помер перед чудотворним образом Пресвятої Богородиці. Через двадцять років після смерті відкрили його домовину т тіло було нетлінне. Великою праведністю вславився також ієромонах Семен Яцкевич. Смерть зустріла його саме тоді, коли він проказував останні свої слова: “Вірую, Господи, надіюся на Тебе, люблю Тебе…” Його тіло, висушене постами, збереглось нетлінним, при ньому діялися чуда.
З духовної школи Йосафата у Вільно вийшли такі визначні діячі Церкви й Василіянського Чину: вчений письменник і архімандрит Лев Крезва, згодом Смоленський архієпископ (1625-1639); Антін Сєлява – наступник Йосафата в Полоцьку, пізніший Київський митрополит (1640-1655), архімандрит Пахомій Оранський, згодом Пинський і Турівський єпископ (1637-1653); о. Генадій Хмельницький – довголітній сповідник Йосафата, а потім Полоцький ігумен, Доротей Лецикович – пізніший Йосафатів архідиякон та його помічник у працях і подорожах та багато інших.
І самого Йосафата Господь обдарував не тільки великими виховними й місіонерськими даруваннями, але й надзвичайним даром молитви й покути, що їм корилися, як колись апостолам, вищі сили зла – біси. Наочні свідки оповідали, що на початках вільнської реформи Йосафат своєю молитвою і силою пресвятої Євхаристії заспокоїв монастир, який непокоїли злі духи. Він відзначався й надзвичайною Божою силою, якою благотворно впливав на виховання ченців і спрямовував людей до праведності. Ця сила додавала йому відваги йти назустріч будь-яким труднощам, коли йшлося про добро людських душ.
Архімандричі обов’язки змушували Йосафата часто виїжджати поза Вільно й Вільнщину – чи то до Битеня і Жи-ровиць, чи до митрополита Рутського, що проживав у Новгородку або в Руті. Він радо спішив на поклик священиків, монахів, монахинь та вірних. Його подорожі були завжди сповнені корисними розмовами, дискусіями, проповідями, сповідями каянників та місіями. Йосафат ніс добро і мир до простих селянських хат чи до палат вельмож, апостолу-вав у заїзних домах і придорожніх корчмах.
Коли в 1614 році Рутський вибрався до Києва, то разом з ним поїхав і Йосафат, який віддавна мріяв відвідати “матір городов руських” і ченців Печерської Лаври.
У Києві колись проживали митрополити Іларіон, Клим Смолятич, Ісидор та інші. Щойно в другій половині XV сторіччя, з огляду на окраїнне розміщення Києва в структурі Литовської держави, київські митрополити перебували у Вільно чи в Новгородку на Вільнщині.
Подорож Рутського і Кунцевича до Києва була важкою й небезпечною, головно тому, що Київщина не була з’єднана з Римським Архієреєм. Митрополит Потій ніколи не відважувався туди їхати, хоч юридично йому підлягала Печерська Лавра та її розлогі посілості.
Рутський і Йосафат, будучи готовими на все, прибули до Печерської Лаври. Йосафат помолився на гробах св. Ан-тонія й Теодосія, а потім подався до монастиря, щоб відвідати ченців. Монахи були стривожені. Але Йосафат, доброзичливо розмовляючи з ченцями, лагідними словами, на основі церковних книг, які і вони читали, доводив, що тільки католицька віра є справжньою Христовою вірою. Києво-печерські ченці, які спочатку зустріли Йосафата вороже, потім з увагою, зацікавленням та великою пошаною слухали його батьківські слова й повчання.
Образ Києва та Печерської Лаври стояв перед Йосафатом до самої смерті, яку він прийняв, щоб і Київ зрозумів той час Божих відвідин, і щоб між насліддям св. апостола Андрія і насліддям св. Петра запанувала тривала братерська згода і єдність.
Початок Вільнської реформи датується 1607 роком. Перший її етап – це духовне формування чернечого життя, ініціатором і організатором якого був Рутський, а Кунцевич наповнив його духом східного чернецтва.
Метою цієї реформи було підняти українсько-білоруське чернецтво з глибокого занепаду, в якому воно опинилося наприкінці XVI сторіччя, та реорганізувати його на землях України й Білорусі відповідно до вимог і потреб тодішньої Церкви, головно ж – зробити його носієм та виконавцем Христової ідеї, щоб усі були одно. Оновлення було проведене власними силами в 1607-1617 роках.
З 1617 року почався другий етап – зовнішня реорганізація, яка полягала передусім у вишколенні молодих ченців. Вирішено було відкрити в Битенському монастирі чернечу школу-новіціят. А що серед молодого василіянського чернецтва не було досвідчених провідників духовного життя, то Рутський покликав 1616 року двох ченців богословів з Товариства Ісусового. Тимчасово було припинено приймання нових кандидатів, доки не будуть виховані власні вчителі духовного життя. Цю підготовку проведено на двох однорічних курсах. Перший курс відбувся 1616 року, і брали в ньому участь уже досвідчені ченці вільнської реформи, а другий курс відбувся в 1617 році, в якому було охоплено решту вільнського чернецтва.
Третій етап вільнської реформи розпочався загальним збором – капітулою, що її скликав до Новгородович (поблизу Вільно) митрополит Рутський.
В капітулі брали участь крім митрополита о. архімандрит Йосафат Кунцевич, ігумен й делеґати з усіх п’яти монастирів з Вільно, Битеня, Жировиць, Новгородка та Мінська.
На капітулі ухвалили наступне: а) монастирі становлять одне чернече тіло і дотримуються того самого правила, яке на основі творів св. Василія уклав і проголосив митрополит Рутський; б) монастирями керують обрані настоятелі – ігумени; в) на чолі Конґреґації (митрополит Рутський вважав, що східне чернецтво творить один Чин Святого Василія Великого, тому свою чернечу спільноту вважав тільки конґреґацією, тобто малим згуртуванням) стоїть протоархімандрит, обраний капітулою, з осідком у Вільно, а його обов’язком є відвідини монастирів та нагляд за тим, щоб у них зберігалося чернече правило св. Василія; г) через кожні чотири роки монастирі за посередництвом своїх делеґатів збираються на капітулу та вирішують важливі справи.
Протоархімандрит здійснював свою владу лише в залежності від митрополита, який, вивівши монахів з безпосередньої підлеглості єпископам, мав над ними надвладу. Монахи складали митрополитові заяву вірності. Це було нове василіянське чернецтво в Київській митрополії.
Варто зазначити, що на Капітулі Рутський вніс досвід Заходу, а св. Йосафат – елементи східного чернецтва, такі, як богослужба, суворі покутні практики, відокремлення від світу тощо. З’єднання цих двох напрямків дало в результаті відроджений Василіянський Чин, який “коли процвітав, процвітала й Українська Церква”, – авторитетно заявив Папа Лев XIII (1882 р.).
Василіянські збори в Новгородовичах були для Йосафата, як зазначають його життєписці, подією життя – людською і Божою заплатою за його невтомні труди для відновлення василіянського чернецтва, проте серед тієї загальної радості власне він єдиний, мабуть, був сумний, знаючи, що із призначенням його помічником Полоцького єпископа цей збір братії був для нього прощанням із своїм улюбленим чернечим побутом.
Йосафат, будучи дійсно скромним і покірним, почувався негідним такого достоїнства. Але номінаційна грамота була вже готова. Саме під час цих Василіянських зборів, 26 липня 1617 року, митрополит перед усіма учасниками зачитав її. Йосафат, припавши навколішки перед цілим збором, зі сльозами прохав звільнити його від такого тягару, але виразний наказ Рутського вирішив справу. Йосафат мовчки прийняв це призначення, яке відкрило перед ним новий і останній етап життя, відданого на службу Церкві та Христовому стаду.
Після закінчення зборів Йосафат виїхав з Новгородович до Вільно, щоб упорядкувати справи вільнської архімандрії. Виїжджав зі сльозами на очах, але одночасно з твердим наміром – виконати Божу волю до кінця.
Полоцька єпархія належала до найстаріших єпархій Київської Русі. Вона сягала своїми початками X сторіччя, коли після завоювання Полоцького князівства Володимиром Великим тамтешнє населення було охрищено, а в його столиці встановлено єпископство. В XV ст. до Полоцька було приєднано ще одну білоруську єпархію, осідком якої був Вітебськ. Тоді Полоцька єпархія стала архієпархією. У XVI ст. до Полоцька приєднали ще й третю єпархію – Мстиславську у північній Білорусі.
У час відновлення церковної єдності з Римом на Соборі у Бересті Литовському Полоцькою архієпархією керував Григорій Хрептович (1594-1600), який зі своєю архієпархією урочисто об’єднався з Римом. Після його смерті владичий престол в Полоцьку посів Гедеон Брольницький (+1618), внаслідок чого Унія в цій архієпархії сильно підупала, а між священством настав великий нелад і моральний занепад.
Митрополит Рутський був свято переконаний, що тільки Йосафат зможе навести лад у Полоцькій архієпархії та закріпити в ній Унію. Тож і рекомендував на єпископа Полоцького саме Йосафата (про це Рутський говорив особисто з Папою Павлом V ще 1615 року, під час свого перебування в Римі).
Йосафата було призначено єпископом 28 червня 1617 року, а владичі свячення він отримав з рук митрополита Рутського 12 листопада того самого року у Вільно. Раділи з цього вільнська братія та вірні.
Після укладення політичної унії між Польщею і Литвою 1569 року в Любліні Білорусь увійшла до складу Речі Посполитої, в межах якої знаходилась також уся правобережна Україна разом з Києвом.
Після висвячення владика Йосафат пробув ще трохи у Вільнському Святотроїцькому монастирі, щоб на самоті й молитві приготуватись до важкого завдання, яке чекало його в Полоцьку. Розіславши листи до різних службових осіб, Йосафат попрощався зі своїм улюбленим містом. Бідаки та жебраки проливали за ним сльози, як за рідним батьком. Сумували й ченці, хоч раділи з підвищення Йосафата. Владика вирушив до Полоцька суворої північної зими в січні 1618 року.
Полоцький люд прийняв Йосафата тепло. Та старенький Брольницький спочатку насторожено поставився до нього і на кожному кроці показував йому своє незадоволення. Йосафат як послушний монах в усьому корився 90-літньому архієпископові і при катедрі виконував працю звичайного священика. Невдовзі він здобув собі серце владики, й невдовзі вони стали приятелями. По кількох місяцях, поєднаний з Богом і Церквою, архієпископ Брольницький помер на руках Йосафата, який ще 1618 року став самостійним Полоцьким архієпископом і завідувачем Витебської та Мстиславської єпархій. На Йосафатові тепер лежав обов’язок відновити Унію в усіх трьох єпархіях. Утверджуючи церковну єдність з Апостольським Престолом у Римі, він одночасно дбайливо зберігав усі права східного візантійського обряду і старих київських традицій, – саме в цьому він бачив захист Української Церкви перед наступом латинізації.
Свою увагу архієпископ Йосафат насамперед звертав на потреби і дисципліну духовенства, у багатьох випадках -малоосвіченого. Щоб мати тісніший контакт із душпастирями, він установив щорічні Синоди священиків у Полоцьку, Вітебську та Мстиславі, а також уклав Правила для священиків.
Йосафат постійно подорожував з парафії до парафії. Відвідуючи душпастирів, він їх повчав, давав батьківські поради та старався прищепити в їхніх серцях любов до їхнього високого звання і св. З’єднання.
Йосафат виявився суворим та відважним супроти свавільної шляхти, яка великою мірою спричинила занепад Унії та релігійного життя на наших землях. Будучи “патронами”, тобто покровителями більшості церков, шляхтичі присвоїли собі право втручатися в суто релігійні справи і часто висували недостойних кандидатів на церковні пости. Були випадки, коли парафії діставалися тим священикам, які більше заплатили. Унія зрівняла в правах наш клір з латинським, надаючи йому всі церковні привілеї, однак шляхтичі й далі вимагали від з’єдиненого духовенства кріпацьких робіт і податків, несправедливо притягуючи їх до суду і залякуючи різними карами. Одне слово, шляхта примушувала наших священиків поводитись так, як “пан казав”, а не як веліло церковне право чи єпископ.
Йосафат рішуче взявся викорінювати це лихо. Перед світською владою він виклопотав визнання за священиками всіх привілеїв, що їх ґарантували Унія і король; прилюдно осудив зловживання деяких шляхтичів і вимагав, щоб духовенство корилося своєму єпископові й церковному закону; подбав, щоб церковні маєтки були під управою парохів і визволив духовенство від залежності перед панами. Для парафій Йосафат домагався наділів землі, будував нові церкви й настоював, щоб “патрони” відновляли занедбані Божі храми.
Своїми відважними виступами для добра духовенства Йосафат налаштував проти себе більшу частину шляхти, але одночасно навчив її шанувати відданого народові архієрея.
Також він постійно дбав про релігійне життя народу. Ішов між мирян, навчав правд св. віри, заохочував до молитви і приймання св. Тайн, пояснював потребу церковного об’єднання та пильно стежив, щоб нез’єднані безправно не забирали церковного добра і не підбурювали народ. Для поширення унійних ідей Йосафат уклав для народу книжечку “Оборона віри”. А від священиків вимагав опікуватися простолюддям, навчати його молитов і правд віри та заохочувати до приймання св. Тайн, головно – до Сповіді й св. Причастя. Вірних закликав шанувати своїх душпастирів та йти за їхнім проводом.
Своєю душпастирською працею св. Йосафат досить скоро духовно відродив усю свою розлогу архієпархію. Всюди запровадив лад і закріпив з’єднання. “Цей добрий пастир, -свідчив про нього митрополит Рутський, – застав у єпархії все в руках нез’єднаних. За Божою допомогою протягом неповних трьох років своєю дбайливістю і розсудливістю він настільки з’єднав собі душі й серця всіх, що в єпархії тільки де-не-де залишився слід нез’єднання”.
Поважний міщанин з Полоцька Дягилевич свідчив: “За єпископа Гедеона ми всі були нез’єднані, а Йосафат привів нас усіх до з’єднання”. Вірні Полоцької архієпархії, побачивши, що їхній єпископ – побожний та ревний у навчанні засад доброго життя, точно зберігає обряди Церкви і керує нею згідно з приписами Соборів та святих Отців, полюбили й шанували його як свого доброго пастиря, подивляючи його лагідність і батьківську любов до них.
Та не спав ворог святого З’єднання, такого милого Богові і якого так прагнув Христос-Чоловіколюбець: “Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони (всі християни) були в нас об’єднані!” (Йо 17:21).
Вертаючись з Москви, в березні 1620 року прибув на Україну нез’єднаний з Апостольським Престолом Єрусалимський патріарх Теофан. Він потай висвятив у Києві нез’єднаних єпископів на ті місцевості, де вже були з’єднані єпископи. Таким чином на українських землях розпочалась нова релігійна боротьба.
Побачивши, які чорні хмари нависли над з’єднаною Церквою, Київський митрополит Йосиф Рутський зрозумів: якщо польський сейм у Варшаві стане на боці нез’єднаних, то це не тільки загрожуватиме подальшому розвиткові церковної єдності, але може спричинити її упадок. Тому як добрий пастир, що ні перед чим не розгублюється, аби тільки рятувати своє стадо, Рутський разом з архієпископом Кунцевичем спішить до Варшави на сейм.
Там нез’єднані, домагаючись потвердження своїх нововисвячених єпископів, закидали з’єднаним, що вони є причиною лиха в народі. На це митрополит Рутський відповів, що непорозуміння в народі спричинив Єрусалимський патріарх, а церковна єдність поширюється серед народу не силою чи підступом, а лише роз’ясненням правди про єдність Христового стада. Митрополит також виявив перед усіма змову проти нього, кажучи: “Сімдесят убивць уже призначено на мене і на моїх єпископів. Хочуть нас прогнати з наших столиць. Але Бога беру за свідка, що скоріше відберуть нам життя, як наші столиці. В католицькому краю, під католицьким королем, наше життя в небезпеці! За що? Тому що ми – католики!”
Цей сміливий виступ митрополита справив у сеймі велике враження. Нез’єднані не знайшли ні слова на свою оборону. Замовкли також усі їхні прихильники, бо король заявив, що готовий радше зректися своєї корони, ніж дозволити безправ’я й кривду супроти з’єднаної Церкви.
Отже, Рутському вдалося оборонити в сеймі свою Церкву. Але небезпека не минула, бо за його відсутності нез’єднані агітатори розсівали брехливі чутки, що начебто на сеймі затверджено нез’єднаних єпископів, а Йосафат перейшов на латинський обряд. Всюди закипіла церковна боротьба. Збаламучений і підбурений народ почав масово зрікатися церковної єдності, думаючи, що повертається до справжньої віри своїх батьків, а тим часом своїм нерозважним вчинком розривав єдність Христового Тіла, яким є Христова Церква.
Патріарх Теофан також висвятив для нез’єднаних у Полоцьку архієпископа, здібного полеміста Мелетія Смотрицького, вихованого в Острозі в антиунійному дусі. Смотрицький не відважився відразу зайняти свою єпархію, але листами та посланнями йому вдалось збунтувати більшість Йосафатових вірних.
Ці тривожні вісті з його архієпархії дійшли до Кунцевича. Він негайно повернувся з Варшави до Полоцька. І хоч здавалося, що його трирічна праця пішла намарно, та святий пастир доклав усіх зусиль, щоб врятувати своє стадо від небезпеки. Передусім старався укріпити, утвердити тих, що залишились, у церковній єдності та розвіяти сумніви тих, що почали хитатися, а відпалих від єдності почав привертати.
Завдяки великому зусиллю і витривалості Йосафатові вдалося повернути лад і спокій у своїй архієпархії. Тільки у Витебську не можливо було заспокоїти людей, бо там супротивники все більше розпалювали иарод проти Йосафата.
В середині жовтня 1623 року Кунцевич вирішив ще раз вибратись до Вітебська. Приятелі й знайомі відмовляли його від тієї подорожі, бо знали про змову на його життя. Однак владика відповів: “Смерті не боюся, а до мучеництва я готовий. Дав би Бог, щоб я був гідний пролити свою кров за святу Єдність і послух Апостольському Престолові!”
У Вітебську Йосафат замешкав, як звичайно, в єпископській резиденції. Два тижні виконував архіпастирські обов’язки: сповідав, відправляв церковні богослужіння, проповідував та з любов’ю і спокоєм, але рішуче напоумляв людей не слухати агітаторів та не губити своїх душ. Однак його голос уже не знаходив послуху в більшості вітебчан, передусім же – у їхніх проводирів, які в своїй ненависті й засліпленні вирішили вбити владику та для цього вже навіть призначили день – 12 листопада 1623 року.
На свято св. Димитрія, проповідуючи, Йосафат хотів опам’ятати змовників, кажучи: “Ви шукаєте моєї смерті й засідаєте на моє життя. Але, як бачите, я добровільно прийшов до вас, бо я є вашим справжнім пастирем!” Однак батьківське напоумлення владики не допомогло. Юрба непокоїлась, вирувала, а змовники щораз більше розпалювали її проти Йосафата.
У неділю вранці 12 листопада підбурений натовп кинувся на єпископську палату. Йосафат щойно вернувся з церкви, де брав участь в Утрені. Побачивши, що деякі його слуги вже поранені, владика промовив до юрби: “Діти мої, діти! Чому вбиваєте невинних моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!” Натовп зніяковів й на хвилину зупинився. Але раптом із юрби вискочило двоє змовників: один з них дрючком приголомшив Йосафата, а другий сокирою розрубав йому голову. Залитий кров’ю, Кунцевич упав на землю… Він ще прошептав: “О Боже мій, Боже!”… А розлючений натовп почав над ним знущатися… Хтось ще вистрілив два рази владиці в голову. Решта кинулись грабувати єпископську палату.
Наситившись грабунками і невинною кров’ю, напасники поволокли знівечене тіло св. владики вулицями міста… Юрба вигукувала проти Йосафата, З’єднання і Рима. Злочинці виволокли тіло замордованого єпископа над ріку Двіну, при’язали до нього тяжкі каменюки і в найглибшому місці скинули у воду.
Та недовго веселився ошалілий натовп, душевно осліплений та обагрений кров’ю праведника, їхня радість враз перемінилась у великий переляк, коли густа мряка покрила місто протягом довгих шести днів. Між вітебчанами запанував панічний страх. Усі чекали на страшний суд…
А Йосафат? Він осягнув мученицький вінець, у небі вимолюючи Божого милосердя для своїх убивць, жертвуючи Господеві свою святу кров за З’єднання – “щоб усі були одно”. І Бог прийняв посів його крові.
Шостого дня над місцем, де лежало в ріці тіло нашого мученика, з’явилась надприродна ясність. Там почали шукати тіло св. владики. Вийнявши св. мощі з води, завезли їх до місцевої церкви св. Михаїла, і тільки тоді темнота уступила. Небо випогодилось – неначе раділо віднайденню тіла св. мученика.
Вийняте з води тіло св. Йосафата було неушкоджене. Зодягнене в усі святительські ризи, лежало в церкві дев’ять днів незмінним. Потім мощі архієпископа-мученика відвезли до Полоцька, де поклали в соборі св. Софії, служачи над ним панахиди та моління. Майже десять днів пролежав Йосафат у відкритій домовині. Потім його тіло поклали у вівтарі, а урочистий похорон відбувся аж у січні 1625 року. Причиною такого зволікання було те, що полочани бажали віддати честь і пошану своєму мученикові з участю Київського митрополита Йосифа Рутського й нового Полоцького архієпископа – Антонія Сєляви, вихованця св. Йосафата.
Про той похорон зберігся гарний опис о. Рафаїла Корсака, пізнішого Київського митрополита (1637-1640).
Після урочистого похорону тіло священомученика Йосафата було поховано в бічній каплиці собору св. Софії в Полоцьку. Гріб відкривали два рази – п’ятого й дев’ятого року після смерті Кунцевича, і кожного разу тіло було неушкоджене, виглядало неначе живе. Під час відкривання гробу багато хворих видужувало, сліпі наново отримували зір, а одна жінка, що 14 років була паралізована, стала цілком здоровою, коли її принесли до гробу св. Йосафата. Діялося й багато інших чудес.
Прослава Святого відбувалась двома шляхами – Божим і людським, небесним і земним засвідченням. З неба Господь заговорив про нашого священомученика чудами, а на землі св. Церква проголосила його Блаженним (і то дуже швидко – через двадцять років після смерті), а згодом – і Святим Вселенської Церкви.
Найкращим доказом святості є чуда, які творить Господь Бог за заступництвом Святого. Бо чудо – це Божа мова, – навчає св. Авґустин.
Холмський єпископ Яків Суша в життєписі св. Йосафата (1665 р.) описав аж 100 чудес, що сталися за сорок років після його смерті.
Св. Йосафата Господь прославив чудесами відразу після його смерті. “Найвищий знак Божого вподобання звершився в сінях вітебської архієпископської палати, – зазначають життєписці св. Йосафата, – коли після гарячої молитви Полоцький владика відважно вийшов на смерть і в неділю вранці 12 листопада 1623 року віддав своє життя за правду. Це було чудо Божої благодаті, яке ствердили самі убивці”.
Той посів крові швидко приніс рясні плоди. В п’ятницю, 17 листопада, над стікаючим іще водою тілом єпископа навертається до Унії, яку проповідував Йосафат, полоцький радник Іван Ходика, що 1637 року докладно описав своє навернення, визнавши: “Бог хотів показати, що Йосафат після своєї смерті може навернути тих, які не хотіли його слухати за життя!”
За прикладом Ходики пішли сотні й тисячі вітебчан та полочан. Зокрема, навернулися майже всі вбивці Йосафата, які перед смертю висповідалися і прийняли католицьку віру; між ними був і головний провідник вітебських нез’єднаних – міський радник Наум Вовк.
Йосиф Рутський, пишучи 1628 року своє свідчення перед Беатифікаційною комісією, завдячує св. Йосафатові те, що нез’єднані разом з митрополитом Йовом Борецьким після 1624 року виявили бажання поєднатись з католиками. Про це митрополит писав так: “Знаю, а радше думаю, що не нашим знанням, не нашою дбайливістю, не нашим трудом, не нашою пильністю діється те, чого перше не було, хоч і ми, і сам слуга Божий працювали більше за всіх інших; однак не могли ми зм’якшити твердого каменю роздору, бо це було збережене його крові. Свідки цьому Полоцьк і Вітебськ, де погрожували йому смертю і де його й убили, тепер же вони з загальним розкаянням визнають свою провину і просять розрішення”.
Але найбільшим чудом було те, що кров св. Йосафата обмила душу найзавзятішого ворога Унії – Мелетія Смотрицького і привела його в лоно Католицької Церкви. Він, справжній вождь нез’єднаних, автор багатьох творів проти Унії, був висвячений Полоцьким архієпископом на противагу Йосафатові. Після смерті Кунцевича він навернувся, перейшов на Унію та написав відомий твір в її обороні під назвою “Апологія”. Мелетій Смотрицький помер після визнання католицької віри з папською буллою у руках, якою Христовий Намісник (Урбан XIII) простив йому колишню ворожість проти Унії та висловив свою радість з його навернення.
Чудотворна історія Йосафата почалась уже на березі Двіни. Оповідає навернений Іван Ходика: “Як колись народ намагався доторкнутись до Ісуса Христа, бо сила з Нього виходила й усіх зціляла, так тепер хотіли торкнутися Йосафатового тіла. Вірні старалися діткнутися предметів, які йому належали”. Полоцький надрадник Петро Данковський у храмі св. Софії потер свої осліплі очі Йосафатовою волосінницею, яку разом з камінням було покладено при одній з колон собору, і до нього повернувся зір. За його прикладом те саме зробила якась полочанка і також прозріла. Повернувся зір і до Миколи Докторовича Гребницького, а за ним довгим рядом ідуть свідки, які під присягою зізнаються про отримані за заступництвом Йосафата ласки оздоровлення. Були між ними і державні достойники. Князь Юрій Чарторийський по 13 тижнях важкої серцевої недуги раптово повністю видужує; князь Олександр Заславський після дотику до рушника, замоченого в крові Йосафата, встає здоровим з паралічу. Князь Тома Замойський, київський воєвода, приписує Йосафатові рятунок свого родового міста Замостя під час пожежі. Смоленський воєвода Олександр Ґонсєвський з мощами Йосафата на шиї вийшов неушкодженим із шведської засідки. Для родини Мелешків, слонімських хорунжих, шматочок полотна, скроплений кров’ю Йосафата, став родинною “лікарнею”. Полоцький суддя Данило Щит, що нездужав у далекій Варшаві, за молитвами жінки Анни, яка босоніж на гробі Йосафата вимолювала для чоловіка здоров’я, одужав з паралічу. Заступництвом св. Йосафата весь дім полоцького протонотаря Михайла Тишкевича зазнав великої ласки. Сам Михайло видужав з ревматизму в ногах; його жінка одужала з важкої недуги, а їхня служниця Софія, що вже 24 години лежала в останніх судорогах – передсмертних болях, несподівано одужала, коли Тишкевич поклав на її шию мощі св. Йосафата.
Св. Йосафатові вірний народ завдячував різні ласки. А коли на полоцько-вітебському беатифікаційному процесі (20 березня – 1 квітня 1628 р.) було допущено до зізнань загал народу, то перед очима комісії унаочнено постала чудотворна сила Йосафата.
Численне духовенство підтвердило його чудодійну силу. Владика Антін Сєлява, наступник Йосафата, на процесі ствердив: “Про чуда цього слуги Божого говорять усюди, їх стверджують публічною присягою”. Юрій Тишкевич, єпископ і комісар цього процесу, прилюдно визнав численні ласки оздоровлення, отримані через дотик до рушника, скропленого кров’ю Йосафата.
Про чуда Йосафата засвідчив передусім Галицький єпископ і помічник Київської митрополії Рафаїл Корсак. Але, може, найбільш зворушливим було зізнання о. Генадія Хмельницького, колишнього Йосафатового сповідника, що свідчив як настоятель Полоцького монастиря, якому було доручено дбати про гріб Йосафата в полоцькій катедрі. Отець Генадій незабаром після смерті Кунцевича важко занедужав, – його тіло було спаралізоване, три роки він не міг встати з постелі. У своїй тяжкій хворобі він з великим довір’ям удався до Йосафата, благаючи допомоги, і був вислуханий. Його раптове одужання – вночі з 27 на 28 вересня 1626 року – ввійшло як одне з п’ятьох чуд до проголошення Йосафата Блаженним, що відбулось у Римі 16 травня 1643 року за Папи Урбана VIII.
До чудес, пов’язаних зі смертю нашого Святого, слід зарахувати передусім нетлінність його тіла, яке, незважаючи на побої і довге перебування у воді, а згодом у відкритій труні, збереглось неушкодженим. Про це говорили свідки-очевидці на першому й другому беатифікаційних процесах – у 1628 і 1637 роках.
Свідчили люди, які щоденно бачили Йосафата за життя, знали докладно риси його обличчя, колір шкіри, уклад тіла тощо. Побачивши його після смерті, і то в обставинах, які не сприяють збереженню, вони ствердили незбагненний контраст між дійсністю і законами природи, пов’язуючи цей факт зі святістю владики.
Нетлінність Йосафатового тіла підтвердила також Апостольська комісія, яка оглянула його тіло 1628 року. Нотарі тоді записали: “Відкривши труну, ми знайшли тіло нетлінним. Можна було добре розпізнати риси людини, не лише рани, але також і синці… Тіло залишилось гнучке…”
Історія нетлінності Йосафатового тіла є переконливим знаком того, що Богові була до вподоби жертва єпископа-пастиря за єдність Христової Церкви, як також доказом того, що Йосафат був насправді людиною Божою і святою. Він прославив Бога всім своїм життям, цілим своїм єством -і душею, і тілом, яке часто морив суворим постом і бичуванням, деколи аж до крові, особливо перед святами. Тому й дістав від Бога незламну силу духа, якою зумів прогнати від себе всяку ворожу силу. Йосафат полюбив Господа всім своїм серцем, усією своєю силою та палав безмежною любов’ю до своїх братів, яким бажав справжнього добра – Божого вподобання. А найбільша радість Бога – це бачити своїх дітей об’єднаними взаємною любов’ю в одній правдивій вірі, тому Йосафат багато молився, невтомно працював і своє життя пожертвував за найважливіше у Христовій Церкві – щоб усі були одно. Він зробив своїм оте превелике прагнення Христа-Чоловіколюбця: “Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, – і буде одне стадо й один пастир!” (Йо 10:16).
Нетлінне тіло св. Йосафата спочивало в соборі св. Софії в Полоцьку до 1653 року, коли церковна влада (перед наступом ворогів) заховала його в невідоме місце.
Дуже цікавий випадок стався в 1650 році, коли мощі св. Йосафата переносили до нового срібного саркофагу подарованого князем Левом Сапігою. Полоцький архієпископ (і водночас Київський митрополит) Антін Сєлява при цій нагоді зробив канонічний (уже третій) огляд мощей Йосафата. Під час вкладання мощей до нового саркофагу рана на голові Йосафата відкрилася, і з неї витекло багато свіжої крові, хоч пройшло вже 27 років після його смерті.
У 1653 році срібний саркофаг з мощами Святого було вивезено з Полоцька у безпечне місце, бо московські війська як союзники гетьмана Богдана Хмельницького ввійшли в кордони Польсько-Литовської держави та захопили Білорусь і Литву.
Наступник митрополита Сєляви, архієпископ Гавриїл Колєнда, впродовж кількох років переховувався з мощами Йосафата по різних місцевостях Білорусі, Литви та Польщі.
1657 року владика Колєнда перевіз мощі Йосафата до Супрасля, що був тоді вільний від шведської і московської навали.
Тут, у Супраслі, мощі Йосафата пробули 10 років (1657-1667). Після цього церковній владі знову вдалося повернути їх до Полоцька. По різних містах і селах вірні радісно вітали св. мощі, а найбільш урочисто зустрічали їх у Жировицях та Вільно.
В Полоцьку мощі св. Йосафата стали причиною великих паломництв, нових чудес і навернень, джерелом ласк і благословення для богомільного народу.
На жаль, через 40 років мощі Йосафата Кунцевича знову були приречені на скитання. їх вивезли а Полоцька, і сюди вони більше не повернулися. Це сталося 1705 року, коли весною москалі зайняли Вітебськ і почали нищити все, що мало зв’язок з Йосафатом і його культом. Незабаром вони підступили й до Полоцька. Цар Петро задумав спалити мощі Йосафата. Це дуже схвилювало полочан, головно ж – василіян, які берегли св. мощі.
Та приятель Отців Василіян литовський канцлер Карло Радивил, що був союзником шведів, допоміг перевезти мощі Йосафата до Білої.
Для збереження мощей Йосафата 1764 року їх було заховано в одному з мурів замку Радивил а. Коли московські війська зайняли Полісся й увійшли до Білої Підляської, о. Лодієвський з кількома вірними у великій таємниці пробралися вночі до замку, відмурували домовину Йосафата і перевезли її до монастиря Отців Василіян у Білій, де заховали в церковній ризниці.
Восени 1765 року, вперше після вивозу мощей Йосафата з Полоцька в 1705 році, на вимогу народу ЇХ було виставлено у Білій для прилюдного вшанування. Народ дуже радів і славив Святого, навіть росіяни вже не чинили більше перешкод для всенародного вшановування мощей Йосафата, деякі ж із них, – як записали літописці, – навіть приходили поглянути на нетлінне тіло Святого і цілували його руку. В одного офіцера, що був напідпитку і почав хулити Йосафата, місцевий московський комендант відібрав зброю і покарав його кількаденним ув’язненням.
Зокрема, великого розголосу набрало нове чудо – оздоровлення цілком сліпого Конрада Кошульки, що за молитвами св. Йосафата раптом прозрів. Це ствердила церковна комісія, доповівши Апостольському Престолові в Римі.
У другій половині XIX сторіччя, зокрема від 1867 року, коли Йосафата було проголошено Святим Вселенської Церкви, мощі Кунцевича стали сіллю в оці ворогам тієї ідеї, за яку Йосафат віддав своє життя, – єдність Церков.
Найбільше боявся мощей Святого царський уряд, для якого св. Йосафат був живим символом вірності і нескореності українсько-білоруських уніатів.
Маючи мощі св. Йосафата, церква Отців Василіян у Білій (Холмська єпархія) стала осередком церковно-духовного життя східних католиків. До гробу Йосафата сотнями й тисячами спішили богомольці. При мощах св. Йосафата відбувались чудесні оздоровлення хворих, навернення грішників, вислуховувалися людські молитви тощо. Біла стала славним відпустовим місцем, головно ж – пристановищем для східних католиків, переслідуваних за вірність Католицькій Церкві.
Але й на цей єдиний острівець Унії в другій половині XIX сторіччя простягнув свою загребущу руку царський деспотизм.
Безпосередньою нагодою до знищення східного католицизму в Холмській єпархії, – як наголошують історики, -стало невдале польське повстання проти Росії в 1863 році. Бажаючи приєднати до себе українців та білорусів у своїй боротьбі проти російських утисків, поляки висунули поміж своїми кличами також релігійно-церковні: “Боремось не тільки за політичну, але й за церковну свободу!”
Повстанці ходили на прощі до мощей св. Йосафата в Білій, купили до церкви велику ікону із зображенням його мучеництва, навіть проголосили його своїм патроном.
Жорстоко придушивши повстання польських патріотів, російська влада ще більше скріпила свою тверду руку можновладця на окупованих землях. Передусім почався активний наступ на останню духовну твердиню уніатів – Холмську єпархію.
28 листопада 1864 року вийшов указ російського царя, жертвою якого стали василіянські монастирі в Холмі, Замості, Люблені та Білій, яку василіяни мусили покинути, а парафію й опіку над мощами св. Йосафата перебрали єпархіальні священики. Це був перший крок до усунення мощей св. Йосафата.
Вороги бажали за всяку ціну сховати мощі священомученика, які після проголошення Йосафата Святим (1867 р.) стали наочним символом Божого благословення для східних католиків. Тому російська влада вирішила силоміць усунути св. мощі від прилюдного вшанування.
Для здійснення цього плану послужив ремонт старої церкви в Білій, що почався весною 1873 року. Парохом тоді був москвофіл Ливчак, що походив з Галичини і належав до групи священиків, які під проводом Маркела Попеля сприяли російському урядові у “возз’єднанні” східних католиків Холмщини й Підляшшя з російським православ’ям.
Ливчак запропонував членам церковного братства, яке опікувалося мощами св. Йосафата, на час віднови церкви перенести домовину до захристії, щоб під час робіт вона не була ушкоджена, одночасно зазначивши, що на це потрібний дозвіл російського губернатора, тому він може допомогти братству укласти текст такого прохання. Члени братства, нічого не підозрюючи, повірили Ливчакові й доручили написати прохання. Натомість Ливчак написав до губернатора іншого листа, а саме, що “парафіяни Білої погодилися на те, щоб мощі Йосафата усунути з церкви і помістити їх у церковному підвалі”.
Губернатор доручив Маркелу Попелю, адміністратору Холмської єпархії, усунути мощі Йосафата з церкви в Білій, до чого той негайно приступив. Від себе він вислав двох священиків-деканів, а губернатор – кількох цивільних урядовців із відділом жандармерії.
Щоб уникнути бунту народу, усунення мощей Йосафата з церкви було призначено на 6 годину ранку. Цей підступний намір виконав посланець Маркела о. Микола Калиновський, який з кількома священиками приступив до престолу, витягнув домовину Йосафата із заглиблення, а потім велів жандармам занести її до церковного підвалу, де за наказом губернатора заглиблення в мурі з домовиною св. Йосафата замурували, засипали піском і сміттям, а вхід до підземелля забили дошками. Діялося це 26 травня 1873 року.
Двома роками пізніше, 1875 року, російський уряд подібним насильницьким чином розправився зі східним католицизмом, що протримався на землях багатостраждальних Холмщини і Підляшшя 270 років (від 1596 року).
Мощі св. Йосафата зазнали такої самої долі, як і Церква, за яку він пролив свою кров. 43 роки вони були замуровані в підвалі церкви у містечку Біла, що на Підляшші. Здавалося, були приречені на повне забуття, бо пам’ять і любов до священомученика Йосафата лишилася хіба в серцях літніх людей, яких з кожним роком ставало щораз менше. І були б вони, може, зовсім зникли, якби не Перша світова війна. Боже Провидіння розпорядилося так, що вдалося віднайти св. мощі.
1915 року під натиском німців московські війська відступили далеко на схід. У перші дні вересня того ж року австрійський військовий старшина Федір Заяць, народний учитель із Золочева, повертався з фронту додому. Дорогою він заночував у господаря Еміліяна Радомінського, від якого довідався, що в Білій заховані мощі св. Йосафата. Старенький чоловік розповів, як ще малим хлопцем носив полуденок своєму батькові-муляреві, який за наказом поліції в 1873 році замурував у церковному підвалі мощі св. Йосафата.
Федір Заяць записав собі ту цінну інформацію й особисто передав її Отцям Василіянам у Львові. В листопаді 1915 року протоігумен о. Платонід Філяс послав до Білої о. Павла Демчука про все довідатися. За допомогою Еміліяна Радомінського 20 листопада 1915 року о. Демчук знайшов те місце, де були замуровані мощі св. Йосафата.
Крім Радомінського, мощі впізнали старі міщани: Домінік НІидловський, Йосафат та Ігнатій Харламповичі, Павло Лещинський, Іван Крась, Ігнатій Целевський та інші, які замолоду власними очима оглядали домовину св. Йосафата в Білій, а через її скляні віконця – і його нетлінне тіло.
Віднайшовши мощі св. Йосафата, протоігумен Філяс і священик Демчук одержали від військових та духовних властей дозволи на перевезення св. мощей в якесь безпечніше місце, бо була загроза, що російські війська повернуться на Холмщину.
Було вирішено перевезти мощі св. Йосафата до Відня, столиці Австрії. Але перед тим їх виставили перед міщанами Білої та околиць для прилюдного вшанування, що тривало два дні. 12 липня 1916 року при багатьох вірних мощі св. Йосафата були відвезені на залізничну станцію в Білій та окремим вагоном, у супроводі о. Павла Демчука, перевезені до Відня, де їх поміщено в українській католицькій церкві св. Варвари.
Першу перевірку мощей св. Йосафата у Відні здійснив 15 вересня 1916 року Станіславівський єпископ Григорій Хомишин у присутності пароха церкви св. Варвари о. д-ра Йосипа Жука і його помічника о. Петра Патрила. Комісія ствердила, що тіло св. Йосафата після 293 років залишилось добре збережене. Написавши офіційний протокол з акту обстеження мощей, вирішила залишити їх у такому стані аж до основного розпізнання, яке за дорученням Апостольської Столиці мала здійснити окрема комісія. Тоді о. протоігумен Платонід Філяс підготував детальну історію мощей св. Йосафата з переписом протоколів попереднього їх огляду і постарався про нову достойну домовину.
Серед цих приготувань прийшла радісна вістка, що в березні 1917 року Галицький митрополит Кир Андрей Шептицький вийшов з російської тюрми. Тоді о. Філяс, головний промотор справи мощей св. Йосафата, вирішив почекати на приїзд Шептицького. Митрополит приїхав до Відня 26 серпня 1917 року, а через три дні, ЗО серпня, відбулось урочисте розпізнання мощей св. Йосафата. Учасників, свідків і гостей, що здійснювали цю офіційну перевірку св. мощей, було 24 особи.
Після лікарсько-анатомічного обстеження мощей св. Йосафата обидва лікарі, д-р Олександр Кляйнмонд і д-р Іван Бережницький, ствердили, що перед ними лежать старі й нетлінні мощі, стан яких докладно збігався з описами й протоколами їх попередніх оглядин у XVII – XVIII сторіччях. Не було ніякого сумніву, що це мощі св. Йосафата, які до 1705 року зберігалися в Полоцьку, а потім упродовж 200 років (1706-1916) у Білій. Це потвердили й інші уповноважені та свідки.
Зберігання мощей св. Йосафата у Відні мало бути тимчасовим. Однак ця тимчасовість тривала понад ЗО років і мала свою історію.
До 1928 року мощі св. Йосафата були поміщені в захристії церкви св. Варвари, за головним вівтарем, звідки їх перенесли до окремої каплиці церкви. Тут мощі нашого Святого були предметом вшанування, передусім чужинців, бо через велику відстань широкі верстви українського народу не мали змоги їх відвідувати. Щойно в останні роки Другої світової війни більша кількість українців мала нагоду поклонитися мощам свого Святого, бо міграційний шлях багатьох з них проходив через Відень.
Коли наприкінці Другої світової війни столицю Австрії сильно бомбардували, мощі св. Йосафата знову опинилися в небезпеці. Тоді їх перетранспортували до німецької римо-католицької церкви св. Роха у Відні. Після закінчення воєнних дій ця церква опинилась під контролем радянських-військ, тому св. мощі для безпеки перевезли до катедри св. Стефана, де примістили в підземеллі і переховували до 1949 року.
Коли мощами св. Йосафата зацікавилися найвищі ватиканські кола, Папа Пій XII просив перевезти їх до Рима. Це важке й небезпечне завдання виконав американський військовий капелан о. Нувер. Він щасливо доставив мощі св. Йосафата до Віденського аеропорту, звідки спеціально замовлений американський військовий літак перевіз їх до Рима. Там мощами опікувався монсеньйор Іван Монтіні, пізніший Папа Павло VI. Вони знаходились в одній з ватиканських каплиць, тому мало хто знав про місце їхнього перебування.
Тільки в лютому 1963 року з дозволу Папи Івана XXIII мощі св. Йосафата винесли для прилюдного вшанування. Саме тоді до Рима з сибірських каторжних таборів прибув Львівський митрополит, страждалець Йосиф Сліпий, який і запропонував помістити мощі св. Йосафата в базиліці св. Петра. Ватикан погодився помістити їх під престолом святого Василія.
25 листопада 1963 року, під час II Вселенського Ватиканського Собору, з участю вже нового Папи Павла VI, Верховного архієпископа Йосифа Сліпого й 17 українських ієрархів, численних отців Собору та всієї української громади Рима мощі нашого святого страдника знову було передано для прилюдного вшанування в найбільшому католицькому храмі, куди з усіх кінців світу щоденно прибувають тисячі прочан.
У липні 1982 року, під час Василіянської Генеральної Капітули в Римі, ще раз відбулась перевірка мощей св. Йосафата. 14 липня того ж року під час загальної аудієнції Вселенський Архієрей Павло VI поблагословив срібну маску й срібні руки для мощей нашого священомученика, що їх подарували Отці Василіяни з Канади, а 15 липня у залі архіву базиліки св. Петра відбулася канонічна перевірка й офіційне ствердження автентичності мощей св. Йосафата. До комісії, яка здійснювала ту перевірку, входило три єпископи: Заніні, Оттавіані й Марусин. Уповноважений лікар ствердив, що тлінні останки св. Йосафата є в дуже доброму стані і такими збережуться й на майбутнє.
Св. Йосафат у базиліці св. Петра притягає до себе численних богомольців і туристів. Становлять інтерес і гарно вишиті архієрейські ризи – подарунок Сестер Служебниць, і чудова українська єпископська мітра – подарунок владики Марусина, секретаря Конґреґації для Східних Церков. Українські паломники тут щиро моляться за свою Церкву, свій народ та за з’єднання всіх християн.
При вівтарі св. Василія з мощами св. Йосафата часто відправляються Божественні Літургії, а українська громада в Римі збирається тут особливо численно вранці 12 листопада кожного року, і тоді відправляється архієрейська св. Літургія у співслужінні багатьох наших священиків, передусім новоієреїв, які закінчують у Римі священичі студії. Богослужбу співає вся наша громада, що складається головно з численних семінаристів і сестер різних Згромаджень.
З історії мощей св. Йосафата наочно бачимо, що Боже Провидіння в чудесний спосіб ними опікується. Маємо надію, що й надалі ласкавий Господь збереже їх, а пам’ять про українського священомученика буде вічною.
Християнський портал “КИРІОС”
